Це був русин покрою тих, котрі свого часу із Пшецлавом Ланцкоронським і Самеком Зборовським у степи ходили.
— Так ти, ваша милость, на Січ їдеш? — спитав він Скшетуського, перед тим провівши його до замку й гостинно почастувавши.
— На Січ. Які, добродію коменданте, у тебе звідти новини?
— Війна! Кошовий отаман з усіх лугів, річок і островів козаків стягає. З України втікачі йдуть, котрим я заважаю, як можу. Війська там уже зібралося тисяч із тридцять або й більше. Коли вони в Україну рушать, коли до них городові козаки із черню пристануть, буде їх сто тисяч.
— А Хмельницький?
— Не сьогодні-завтра із Криму з татарами має прибути. Може, вже й прибув. Правду кажучи, даремно ти, ваша милость, на Січ хочеш їхати, бо невдовзі тут їх дочекаєшся. Кодака вони не минуть і в тилу його не залишать, це напевно.
— А ти відіб’єшся, ваша милость?
Гродзицький понуро глянув на намісника і сказав чітко й спокійно:
— А я не відіб’юся…
— Як це?
— Бо пороху не маю. Майже двадцять човнів погнав, щоб мені хоч трохи прислали, — і не шлють. Не знаю, чи перехопили гінців, чи у самих там немає… Знаю тільки, що досі не прислали. А запасу в мене на два тижні, не більше. Якби мав удосталь, я б радше Кодак і себе в повітря висадив, але козацька нога сюди б не ступила. Наказано мені тут сидіти — сиджу, наказано бути на сторожі — я на сторожі, наказано зуби вищиряти — я вищиряю, а якщо загинути доведеться — раз мати родила — і це зможу.
— А сам ти, ваша милость, не зумієш пороху зробити?
— Уже два місяці запорожці селітри до мене не пропускають, яку з Чорного моря везти треба. Отаке-то! Що ж, загину!
— Нам у вас, старих жовнірів, учитися треба. А якби тобі самому, ваша милость, по порох рушити?
— Мосьпане, я Кодака залишити не можу і не залишу; тут було моє життя, тут і смерть моя буде. Ти теж, добродію, не думай, що на бенкети і розкішні прийоми їдеш, які зазвичай послам улаштовують, або що тебе там недоторканність посольська вбереже. Вони там навіть своїх отаманів мордують, і відтоді, як я тут, не пам’ятаю, щоб хтось із них своєю смертю помер. Загинеш і ти.
Скшетуський мовчав.
— Бачу я, що дух у твоїй милості гасне. То ліпше не їдь.
— Милостивий пане коменданте, — з гнівом відповів намісник. — Придумай щось краще, аби мене злякати, бо те, що ти кажеш, я вже чув разів із десять, а якщо ти мені радиш не їхати, то я бачу, сам ти на моєму місці не поїхав би; а тепер подумай, пороху тобі тільки чи ще й відваги для оборони Кодака бракує.
Гродзицький замість розгніватися глянув на намісника веселіше.
— Зубатий щупак! — пробурмотів він по-русинському. — Даруй мені, ваша милость. Із відповіді твоєї я бачу, що не даси ти скривдити dignitatem[61] князівської і честі шляхетської. Тож дам я тобі пару чайок, бо на байдаках порогів не здолаєш.
— Про це я теж прибув попросити вашу милость.
— Біля Ненаситця накажеш тягти їх сушею, бо хоч вода й висока, але там ніколи пропливти не можна. Хіба що якийся маленький човник проскочить. А коли вже будеш на низькій воді, пильнуй, аби тебе не застали зненацька, і пам’ятай, що залізо й свинець красномовніші від слів. Там цінують тільки сміливих людей. Чайки назавтра будуть готові, я лиш накажу на кожну друге стерно поставити, бо одного на порогах мало.
Сказавши це, Гродзицький вивів намісника надвір, щоб показати йому замок і порядки в ньому. Всюди панували зразковий лад і дисципліна. Вартові вдень і вночі, стоячи густо один до одного, чатували на валах, які полонені татари безперестану зміцнювали й підправляли.
— Щороку на лікоть вали підсипаю, — мовив Гродзицький, — і вони вже такі високі, що якби я мав удосталь пороху, мені й сто тисяч нічого б не заподіяли. Але без стрільби я не відіб’юся, якщо на штурм підуть.
Фортеця й справді була нездоланна, бо, крім гармат, її захищали дніпровські кручі й неприступні скелі, які вертикально заглиблювалися у воду; їй не потрібен був навіть великий гарнізон. У замку й налічувалося не більш як шістсот осіб, але зате вояків відбірних, озброєних мушкетами і самопалами. Дніпро, протікаючи в цьому місці стиснутим руслом, був такий вузький, що випущена з валу стріла перелітала далеко на другий берег. Замкові гармати панували над обома берегами і над усією околицею. Крім того, за півмилі від замку стояла висока вежа, з якої на вісім миль довкола було видно, а в ній знаходилася сотня жовнірів, котрих пан Гродзицький щодня навідував. Саме вони, помітивши когось в окрузі, негайно сповіщали про це в замок, і тоді у фортеці били у дзвони, а весь гарнізон ставав до бою.