Поміж сараями тулилися також тридцять вісім курінних шинків, а перед ними серед сміття, стружок, дубових колод і куп кінського гною завжди лежали напівмертві з перепою запорожці, одні поринувши в кам’яний сон, другі з піною на губах, у конвульсіях або нападах білої гарячки. Треті, напівп’яні, завиваючи козацьких пісень, плюючи, б’ючись або цілуючись, проклинаючи козацьку долю чи плачучи над козацькою бідою, топталися по головах і грудях тих, що лежали. Тільки з тої миті, коли починався якийсь похід на татар або на Русь, оголошували тверезість, і тоді учасників походу за п’янство карали смертю. Але решту часу й особливо на Крамному базарі майже всі були п’яні: кантарей і крамні отамани, продавці й покупці.
Кислий запах браги у поєднанні із запахами смоли, риби, диму й кінських шкур вічно стояв у повітрі по всьому передмістю, яке взагалі строкатістю крамничок нагадувало радше турецьке чи татарське містечко. У них продавалося все, що де-небудь у Криму, на Волощині або на анатолійських берегах вдалося награбувати.
Це були яскраві східні тканини, парча, альтембас, сукна, оксамит, тик і полотно, бронзові й залізні лопнуті гармати, шкури, хутра, в’ялена риба, вишні й турецькі бакалійні товари, костьольне начиння, латунні півмісяці, вкрадені з мінаретів, і позолочені хрести, зірвані з церков[63], порох і холодна зброя, ратища для списів і сідла. А серед цієї мішанини предметів і барв крутилися люди, одягнені в недоноски найрозмаїтішого одягу, влітку напівголі, завше напівдикі, закіптюжені, чорні, виваляні в грязюці, укриті кровоточивими ранами від укусів велетенських комарів, міріади яких літали над Чортомликом, і, як уже було сказано, вічно п’яні.
Цієї миті в Гасан-Баша людей було ще більше, ніж завжди; крамниці й шинки позачиняли, бо всі квапилися на січовий майдан, де мала відбутися рада. Пилип Захар і Антон Татарчук ішли з іншими, але останній зволікав, ішов ліниво і давав юрбі обігнати себе. З обличчя видно було, що його огортав дедалі більший неспокій. Тим часом перейшли міст через рів, далі увійшли у ворота й опинилися на просторому укріпленому майдані, оточеному тридцятьма вісьмома великими дерев’яними будинками. Це й були курені, а радше, курінні будинки, своєрідні військові казарми, у яких мешкали козаки. Однакової величини і розмірів, курені ці нічим один від одного не відрізнялися, хіба що назвами, узятими від різних українських міст, такими ж назвами іменувалися й полки. В одному з кутків майдану височів будинок ради, у ньому засідали отамани під головуванням кошового. Юрба ж, або так зване товариство, радилася просто неба, час від часу посилаючи депутації до старшини, а іноді силою вдираючись до будинку і накидаючи свою волю раді.
На майдані вже була сила-силенна люду, оскільки на цей час отаманом були стягнуті на Січ усі війська, розпорошені по островах, річках і лугах, від чого й товариство стало численніше, ніж завжди. Сонце хилилося до заходу, тому раніше запалили кільканадцять бочок зі смолою; тут і там стояли також барила з горілкою, які кожен курінь викочував для себе і які чимало енергії додавали нарадам. За порядком у куренях пильнували осавули, озброєні важкими дубовими киями для вгамування тих, що радитимуться, і пістолями для захисту власного життя, яке часто опинялося в небезпеці.
Пилип Захар і Татарчук зайшли просто в дім ради — перший як кантарей, а другий як курінний отаман мали право засідати серед старшини. У приміщенні був тільки один маленький стіл, за яким сидів військовий писар. Курінні отамани і кошовий мали свої місця на шкурах попід стінами. Поки що місця ці були вільні. Кошовий ходив великими кроками по кімнаті, а курінні, стоячи купками, стиха розмовляли, перебиваючи час від часу один одного гучною лайкою. Татарчук завважив, що навіть знайомі й приятелі вдають, ніби не помічають його, тому відразу підійшов до молодого Барабаша, котрий опинився майже в такому самому становищі. Решта поглядала на них спідлоба, що молодого Барабаша особливо не обходило, бо він навіть не розумів, у чому річ. Це був чоловік вельми вродливий і надзвичайно сильний. Саме ця сила й дала йому звання курінного отамана, бо всі на Січі знали, що розуму йому бракувало. Недарма його прозвали Дурним отаманом — кожне його слово викликало сміх у козацької старшини.
— Почекаємо трохи та й, може, підемо з каменем на шиї на дно! — прошепотів йому Татарчук.
— А чого б це? — спитав Барабані.
— А ти хіба не чув про листи?
— Трясця його матір мордувала! Я що, писав якісь листи?
— Поглянь, як усі дивляться на нас спідлоба.
— Коли б я котрого в лоб, то він би не дивився — враз би очі витекли.
63
Запорожці під час своїх набігів не щадили нікого й нічого. До появи Хмельницького церков на Січі взагалі не було. Першу якраз і поставив Хмельницький; там нікого не питали про віру, і те, що розповідають про релігійність низових, байки (прим. автора).