Помітивши це, кошовий запросив намісника до своєї хати і теж змінив до нього ставлення. Старий отаман був душею і тілом відданий Хмельницькому, якими той повністю володів, і на раді, звісно ж, завважив, що гетьман намагався полоненого врятувати. Але він здивувався ще дужче, коли, ледве зайшовши до кімнати, Хмельницький звернувся до Тугай-бея:
— Тугай-бею, — почав він, — скільки викупу думаєш ти взяти за цього полоненого?
Тугай-бей глянув на Скшетуського і відповів:
— Ти казав, що він чоловік знатний, а я знаю, що він посол страшного князя, а страшний князь своїх любить. Бісміллах! Один заплатить і другий заплатить — разом…
Тут Тугай-бей замислився:
— Дві тисячі талярів.
А Хмельницький на це:
— Я дам тобі ці дві тисячі талярів.
Татарин якусь мить мовчав. Його косуваті очі, здавалося, наскрізь бачили Хмельницького.
— Ти даси три, — сказав він.
— Чому я маю давати три, якщо ти сам хотів дві?
— Бо якщо ти хочеш його мати, то тебе це цікавить, а якщо тебе це цікавить, то даси три.
— Він мені життя врятував.
— Алла! Це варте ще тисячі.
Тут у торг втрутився Скшетуський.
— Тугай-бею, — гнівно сказав він. — Із князівської скарбниці я нічого тобі обіцяти не можу, але хоч би мені й довелося власне добро взяти, я сам тобі три дам. Майже стільки ж у мене комісійних у князя та непогане сільце, отож вистачить. А гетьманові цьому я не хочу завдячувати ні свободою, ні життям.
— А звідкіля ти знаєш, що я з тобою вчиню? — спитав Хмельницький.
І, повернувшись до Тугай-бея, мовив:
— Війна от-от почнеться. Ти пошлеш до князя, але, поки посол вернеться, чимало води у Дніпрі спливе, а я тобі завтра на Базавлук сам гроші відвезу.
— Давай чотири, тоді я з ляхом і не говоритиму, — нетерпеливо відповів Тугай-бей.
— Дам чотири, хай так і буде.
— Милостивий гетьмане, — озвався кошовий. — Якщо хочеш, я тобі хоч зараз відлічу. У мене тут під стіною, може, й більше набереться.
— Завтра повезеш на Базавлук, — сказав Хмельницький.
Тугай-бей нагнувся і позіхнув.
— Щось мене на сон хилить, — мовив він. — Завтра вранці я теж на Базавлук рушаю. Де мені лягти?
Кошовий показав йому на купу овечих шкур під стіною.
Татарин кинувся на постіль. За якусь мить він уже хропів, як кінь.
Хмельницький кілька разів пройшовся по вузькій кімнаті й сказав:
— Сон мене не бере. Не заснути мені. Дай чогось випити, добродію кошовий.
— Горілки чи вина?
— Горілки. А то не засну.
— Вже ніби світає, — мовив кошовий.
— Пізно вже! Іди й ти спати, давній друже. Випий і йди.
— На славу і щастя!
— На щастя!
Кошовий утерся рукавом, потім потис руку Хмельницькому і, відійшовши у протилежний кінець кімнати, майже зарився в овечі шкури — вік брав своє, і кров у жилах кошового бігла холодна.
Невдовзі його хропіння завторувало хропінню Тугай-бея.
Хмельницький сидів за столом, заглибившись у мовчання.
Раптом він ніби прокинувся, глянув на Скшетуського і сказав:
— Добродію наміснику, ти вільний.
— Дякую тобі, милостивий гетьмане запорозький, хоч не приховаю, що волів би комусь іншому за свободу подякувати.
— Тоді не дякуй. Ти врятував мені життя, я тобі теж добром відборгував — от ми й поквиталися. Але ще мушу сказати тобі ось що: я тебе зараз не відпущу, аж поки не даси мені рицарського слова, що, повернувшись, не розповіси своїм про наші приготування, про чисельність військ і про все інше, що на Січі бачив.
— Тож даремно ти мені fructum[66] свободи дав покуштувати, бо такого слова я не дам, тому що, давши його, вчиню як ті, хто до ворога перебігає.
— Турбота моя і благополуччя всього Війська Запорозького зараз у тому, аби на нас гетьман великий з усіма силами не рушив, що він не промине зробити, якщо ти йому про нашу міць повідомиш. Тому не дивуйся, як не даси слова, що я тебе не відпущу, аж поки відчую в собі впевненість. Я знаю, на що замахнувся, знаю, яка страшна сила протистоїть мені: обидва гетьмани, твій грізний князь, котрий сам цілого війська вартий, та Заславські, та Конецпольські, та всі оті короленята, що на шиї козацькій ногу тримають! Воістину немало я натрудився, немало листів понаписував, перш ніж мені вдалося настороженість їхню приспати, — тож чи можу я зараз дозволити, аби ти розбудив її? Якщо і чернь, і городові козаки, і всі пригнічені у вірі й свободі виступлять на моєму боці, як Військо Запорозьке і милостивий хан кримський, тоді сподіваюсь я впоратися з ворогом, бо й мої сили значними будуть, але найбільше я довіряюся Богові, котрий бачив кривди і знає невинність мою.