РОЗДІЛ XIII
аступного дня вранці піше й кінне козацьке військо рушило з Січі.
Хоч кров не заплямувала ще степів, війну вже було почато. Полки йшли за полками, і здавалося, що це сарана, пригріта весняним сонцем, вироїлася з очеретів Чортомлика й летить на вкраїнські ниви. У лісі за Базавлуком чекали вже готові до походу ординці. Шість тисяч найдобірніших вояків, озброєних набагато краще від звичайних чамбульних грабіжників, становили підкріплення, яке хан прислав запорожцям і Хмельницькому. Молодці, побачивши його, підкинули шапки в повітря. Загриміли рушниці й самопали. Козацькі вигуки, змішавшись із татарськими закликами до аллаха, вдарили у небесне склепіння. Хмельницький і Тугай-бей, обидва під бунчуками, з’їхалися на конях і церемонно привітали один одного.
Похідні порядки було вишикувано із притаманною татарам і козакам жвавістю, після чого війська рушили вперед. Ординці зайняли обидва козацьких фланги, середину заповнив Хмельницький із кіннотою, за якою ішла страшна запорозька піхота[69], далі — пушкарі з гарматами, ще далі — табір, вози, на них обозники, запаси харчів, нарешті, чабани із запасними табунами й худобою.
Перейшовши базавлуцький ліс, полки випливли у степ. День стояв погожий. У небі не було жодної хмаринки. Легкий вітерець дув із півночі до моря, сонце вигравало на списах і на квітах степового простору. Мов безкрає море, розкинулося перед військом Дике поле, і краєвид цей огорнув радістю козацькі серця. Велика малинова хоругва з архангелом схилилася кілька разів, вітаючи рідні степи, і, наслідуючи її, схилилися всі бунчуки і полкові стяги. Єдиний окрик вирвався з усіх грудей.
Полки розгорнулися вільніше. Довбиші й торбаністи виїхали наперед війська, загуркотіли барабани, задзвеніли литаври і торбани, а їм заокселентувала пісня, затягнута тисячами голосів, від якої здригалися повітря і степ:
Торбаністи попустили повіддя і, відкинувшись на кульбаки, з очима, звернутими в небо, ударили по струнах торбанів; литавристи, піднявши руки над головами, брязнули у свої мідні круги; довбиші заколотили в барабани, і всі ці звуки укупі з монотонними словами пісні й пронизливим, недоладним свистом татарських пищалок злилися в якесь безмежне звучання, дике й сумне, як сама пустеля. Захоплення огорнуло всі полки, голови розгойдувалися у такт із піснею, і нарешті почало здаватися, що це увесь степ співає і гойдається разом із людьми, кіньми і стягами.
Сполохані табуни птахів випурхували з трав і летіли перед військом як іще одне військо — небесне.
Часом пісня й музика змовкали, і тоді чути було тільки лопотіння стягів, тупіт, форкання коней і скрипіння табірних возів, що скидалося на лебедині або журавлині крики.
На чолі під великим малиновим стягом і бунчуком їхав Хмельницький, у червоному одязі, на білому коні й із позолоченою булавою в руці.
Увесь табір поволі просувався на північ, покриваючи, як грізна лавина, річки, діброви й могили, наповнюючи шумом і гомоном степові простори.
А від Чигирина, з північного краю пустелі, котилася назустріч цій лавині інша — коронні війська під проводом молодого Потоцького. Тут — запорожці й татари йшли, ніби на весілля, з радісною піснею на вустах; там — поважні гусари просувалися в похмурому мовчанні, неохоче йдучи на цю безславну війну. Тут — під малиновим стягом старий, досвідчений воєначальник грізно потрясав булавою, ніби впевнений у перемозі й помсті; там — на чолі їхав юнак із замисленим обличчям, ніби передчуваючи свій сумний і близький кінець.
Розділяли їх поки що широчезні степові простори.
Хмельницький не квапився. Він вважав, що чим більше заглибиться молодий Потоцький у степ, тим більше відірветься від обох гетьманів, тим легше його можна буде перемогти. А тим часом усе нові й нові втікачі з Чигирина, Поволочі й усіх прибережних міст українських щодень примножували запорозькі полки, заодно приносячи вісті про недруга. Від них Хмельницький дізнався, що старий гетьман послав сина лише із двома тисячами війська по суходолу[70], а шість тисяч Семенів і тисячу німецької піхоти — байдаками по Дніпру. Обидві частини дістали наказ підтримувати між собою постійний зв’язок, але наказ першого ж дня був порушений, бо байдаки, підхоплені сильною дніпровською течією, значно випередили гусарів, що йшли берегом, чий рух надто затримували переправи через усі річки, які впадали у Дніпро.
69
Усупереч поширеній сьогодні думці, Боплан стверджує, що запорозька піхота незмірно переважала кінноту. За Бопланом 200 поляків легко долали 2000 запорозької кавалерії, але зате 100 піших козаків могли довго тримати оборону проти 1000 поляків (прим. автора).
70
Русинські джерела, наприклад Самійло Величко, оцінюють число коронних військ у 22000. Цифра ця безумовно неправильна (прим. автора).