— Чого ж ви тоді хочете?
— Щоб нам дали піти.
— Нічого з цього не вийде, шалений чоловіче! Я накажу знищити вас до ноги.
— А скільки своїх втратиш?
— Жоден із вас не піде.
— А від вас і половини не лишиться.
Обидва казали правду, тому Кричевський, хоч флегматичність німця збурила в ньому усю кров, а лють починала душити, не хотів іще зав'язувати битви.
— Поки сонце стоятиме над рукавом, — крикнув він, — подумайте! А ні — накажу на курки натиснути.
І квапливо відплив у своєму човнику, щоб порадитися із Хмельницьким.
Настали хвилини чекання. Козацькі байдаки оточили тісним кільцем німців, котрі зберігали спокій, який тільки досвідчені й бувалі у бувальцях вояки можуть зберігати перед обличчям небезпеки. На погрози й образи, які щохвилини лунали з козацьких байдаків, вони відповідали зневажливим мовчанням. Справді переконливим здавався цей спокій у порівнянні з дедалі сильнішими вибухами люті з боку молодців, які, грізно стрясаючи списами і пищалями, скриплячи зубами і лаючись, нетерпляче чекали сигналу до бою.
Тим часом сонце, повертаючи з південного боку неба на західний, поволі знімало свої золоті відблиски з рукава, який поступово поринав у тінь.
Нарешті поринув повністю.
Тоді заграла сурма, і тої ж миті голос Кричевського озвався здалеку:
— Сонце зайшло! Ви вже надумали?
— Вже! — відповів Вернер і, повернувшись до солдатів, махнув оголеною шпагою. — Feuer![75]. — скомандував він спокійним, флегматичним голосом.
І гухнуло! Плюскіт тіл, що падали у воду, шалені крики і гарячкова стрілянина відповіли голосам німецьких мушкетів. Гармати, підвезені до берега, озвалися басом і почали сіяти ядра на німецькі байдаки. Дими геть затягли рукав, і серед криків, гуркоту, посвисту татарських стріл, тріскотні пищалей і самопалів тільки регулярні мушкетні залпи давали знати, що німці досі захищаються.
На заході сонця битва ще кипіла, але, здавалося, слабшала. Хмельницький укупі з Кричевським, Тугай-беєм і кільканадцятьма отаманами під’їхав до самісінького берест га оглянути битву. Його роздуті ніздрі втягували пороховий дим, а вуха з насолодою слухали крики німців, що тонули і гинули. Усі троє воєначальників дивилися на цю бійню, як на видовисько, яке заодно було для них доброю прикметою.
Битва вщухала. Постріли змовкли, а натомість дедалі гучніші крики козацького тріумфу линули до небес.
— Тугай-бею! — мовив Хмельницький. — Це день першої перемоги.
— Ясиру нема! — буркнув мурза. — Не хочу я таких перемог!
— Візьмеш його в Україні. Весь Стамбул і Галату наповниш своїми полоненими!
— Візьму хоч і тебе, як не буде кого!
Сказавши це, дикий Тугай зловісно розсміявся, а за хвилю додав:
— І все-таки я залюбки взяв би цих «франків».
Тим часом битва зовсім стихла. Тугай-бей повернув коня до табору, а за ним і інші.
— Ну, тепер на Жовті Води! — вигукнув Хмельницький.
РОЗДІЛ XV
амісник, слухаючи звуки битви, очікував із хвилюванням її кінця, гадаючи спершу, що Хмельницький б'ється з усіма гетьманськими військами.
Але надвечір старий Захар розповів, як усе було. Звістка про зраду семенів під проводом Кричевського і знищення німців до глибини душі обурила молодого рицаря, вона була передвістям майбутніх зрад, а намісник добре знав, що переважну частину гетьманських військ становлять козаки.
Терзання намісника зростали, а тріумф у запорозькому таборі ще додавав до них гіркоти. Усе складалося якнайгірше. Про князя нічого не було чути, а гетьмани, як з’ясувалося, припустилися страшної помилки, бо, замість рушити усім військом до Кодака або, зрештою, чекати супротивника в укріплених таборах в Україні, вони розділили свої сили і самі себе ослабили, дали широкі можливості для віроломства і зради. Щоправда, у запорозькому стані вже й до цього ходили розмови про Кричевського і про окрему військову експедицію під проводом Стефана Потоцького, але намісник цим чуткам не йняв віри. Він гадав, що це всього-на-всього посилені передові загони, які в потрібний момент будуть відведені назад. Тим часом усе сталося інакше. Хмельницький завдяки зраді Кричевського зміцнив свої війська кількома тисячами людей, над молодим Потоцьким нависла страшна небезпека. Його, позбавленого допомоги і заблукалого у степових просторах, Хмельницький міг тепер легко оточити і повністю розгромити.