Хмельницький взяв у полон гетьманів, але і в цьому щасті можна було побачити ніби пастку долі. Гетьмани були досвідченими воєначальниками, та жоден із них не був тим, ким мав бути у цю годину жаху, страху, поразки.
Вождем міг бути зараз тільки один чоловік.
Звався він — князь Ієремія Вишневецький.
Саме тому, що гетьмани були в полоні, вибір, найвірогідніше, мав упасти на князя. Хмельницький, як і інші, у цьому не сумнівався.
А тим часом до Корсуня, де гетьман запорозький зупинився після битви на спочинок, долітали із Задніпров’я вісті, що страшний князь уже вирушив із Лубен, що дорогою немилосердно придушує бунт, що після того, як він пройде, зникають села, слободи, хутори й містечка, а натомість стирчать палі й шибениці. Страх подвоював і потроював чисельність його військ. Казали, що він веде п’ятнадцять тисяч найвідбірнішої раті, яка тільки могла бути в усій Речі Посполитій.
У козацькому таборі його сподівалися з хвилини на хвилину. Невдовзі після битви під Крутою Балкою серед козаків пролунав окрик: «Ярема йде!», і чернь охопив переполох — вона почала втікати наосліп. Переполох цей змусив Хмельницького глибоко задуматися.
Він мав тепер вирішити: або рушити з усіма силами проти князя і шукати з ним зустрічі у Задніпров’ї, або, залишивши частину військ для здобуття українних замків, піти у глиб Речі Посполитої.
Похід на князя був небезпечним. Маючи справу з таким уславленим воєначальником, Хмельницький, попри значну перевагу своїх сил, міг зазнати поразки у генеральній битві, і тоді відразу все було б утрачено. Чернь, що становила переважну більшість, уже довела, що розбігається від одного тільки імені Яреми. Потрібен був час, аби перетворити її у військо, яке могло б протистояти князівським рейментам.
З іншого боку, й князь, найвірогідніше, не прийняв би генеральної битви, він обмежився б обороною у замках і окремими сутичками, які в такому разі затягли б війну на місяці, якщо не на роки, а за цей час Річ Посполита напевно зібрала б нові сили і рушила на допомогу князеві.
Тому Хмельницький вирішив лишити Вишневецького у Задніпров’ї, а сам — укріпитися в Україні, зорганізувати свої сили, а відтак, рушивши на Річ Посполиту, змусити її на перемови. Він сподівався на те, що придушення бунту в самому тільки Задніпров’ї надовго відбере на себе усі князівські сили, а йому при цьому розв’яже руки. Бунт же на Задніпров’ї він вирішив підігрівати, висилаючи окремі полки на підмогу черні.
І наостанку він гадав, що можна буде дурити князя перемовами і зволікати час, аж поки князівське військо виснажиться. Тут він згадав про Скшетуського.
Через кілька днів після Крутої Балки, а саме того дня, коли серед черні зчинився переполох, він наказав покликати до себе пана Скшетуського.
Гетьман прийняв його у старостовому будинку в присутності одного тільки полковника Кричевського, котрого Скшетуський давно знав, і, ласкаво привітавши, хоч і не без гордовитості, яка відповідала його нинішньому становищу, сказав:
— Милостивий поручику Скшетуський, за послугу, яку ти мені зробив, я викупив тебе у Тугай-бея і обіцяв свободу. Тепер час настав. Я дам тобі пірнач[78], аби ти міг вільно проїхати, якщо зустрінеш якісь війська, і конвой для захисту від черні. Можеш повертатися до свого князя.
Сшетуський мовчав. Навіть тіні радості не з'явилося у нього на обличчі.
— Ти можеш вирушити в дорогу? Бачу, ти щось ніби нездужаєш?
Пан Скшетуський і справді був схожий на тінь. Рани й останні події підкосили цього крем’язня, і зараз, глянувши на нього, можна було подумати, що він не доживе до завтра. Обличчя зжовкло, а чорна, давно не голена борода ще дужче підкреслювала цю змарнілість. Причиною всього були душевні муки. Рицар їв себе поїдом. Перебуваючи у козацькому таборі, він був свідком усього, що трапилося відтоді, як вирушили із Січі. Бачив він ганьбу й поразку Речі Посполитої, полонених гетьманів, бачив козацькі тріумфи, піраміди, складені із голів, відтятих у полеглих жовнірів, шляхту, підвішувану за ребра, відрізані груди жінок, ґвалтування дівчат, бачив розпач відваги і нікчемність страху — бачив усе. Він усе витерпів і терпів далі тим паче, що в голові його і в грудях жалом засіла думка, що сам він і є безпосереднім винуватцем усього, бо він, і ніхто інший, звільнив Хмельницького від зашморгу. Та хіба міг християнський рицар сподіватися, що порятунок ближнього дасть такі плоди? Тому біль його був невтамовний.
А коли він питав себе, що діється з Геленою, і коли подумав, що могло статися, якщо зла доля затримала її в Розлогах, то здіймав руки до неба і волав голосом, у якому звучали безмежний розпач і майже погроза: «Боже! Візьми ж душу мою, бо тут я вже одержав більше, ніж заслужив!» Потім похоплювався, розуміючи, що блюзнить, а тому падав на обличчя і благав про порятунок, про прощення, про те, щоб Господь змилостивився над вітчизною і над голубкою цією невинною, котра, може, там марно просить у Бога собі і йому допомоги. Коротше кажучи, він так переболів, що його вже зараз не втішила подарована свобода, а цей гетьман запорозький, цей тріумфатор, котрий хотів бути чудовим, ласку йому свою являючи, не імпонував намісникові зовсім. Помітивши це, Хмельницький скривився і сказав: