— Ох і припікає, — почав пан Заглоба, — аж солома в чоботях підпарюється. У полотняному кітелі навіть жарко, бо вітру зовсім немає. Богуне! Слухай-но, Богуне!
Отаман, ніби розбуджений від сну, глянув на нього своїми глибокими чорними очима.
— Дивись, синку, — вів далі пан Заглоба, — щоб тебе меланхолія не заїла, бо якщо вона з печінки, де зазвичай гніздиться, у голову вдарить, із глузду легко з’їхати можна. А я й не знав, що ти такий улюбливий. Певно, у травні ти народився, а це місяць Венери, в якому аура така блаженна, що навіть стружка до стружки любов відчувати починає, люди ж, котрі у цьому місяці народилися, сильнішу від інших у натурі своїй цікавість до жінок мають. Та все-таки й тут виграють ти, хто себе угамувати вміє, а тому раджу тобі про помсту забути. На Курцевичів ти цілком слушно можеш ображатися, та хіба ж одна вона дівка на світі?
Богун, ніби не Заглобі, а жалю власному відповідаючи, озвався голосом, що більше на голосіння, ніж на мову людську скидався:
— Одна вона, зозуля, одна на світі!
— А хоч би й так, то що тобі з того, коли вона іншому кує? Слушно кажуть, що серце — волонтер, під яким стягом захоче служити, під таким і служить. Зваж при цьому, що дівка ця голубої крові, бо Курцевичі, чув я, від князів свій родовід ведуть… Високі це пороги.
— На дідька мені ваші пороги, ваші родоводи, ваші пергаменти! — Тут отаман з усієї сили вдарив по ефесу шаблі. — Ось він, мій рід! Ось мої право і пергамент! Ось мій сват і боярин! О, зрадники! О, вража кров проклята! Добрий вам був козак, друг і брат був у Крим із ним ходити, добро турецьке брати, здобиччю ділитися. Гей, голубили і синком звали, і дівку обіцяли, а тепер що? Прийшов шляхтич, ляшок гарненький, і от від козака, синка і друга відцуралися — душу вирвали, серце вирвали, іншому доня буде, а ти хоч землю гризи! Ти, козаче, терпи! Терпи!..
Голос отамана здригнувся. Він зціпив зуби і заходився, так бити кулаками в широкі груди, що із них, як із-під землі, чулася луна.
Настала хвиля мовчання. Богун важко відсапував. Біль і гнів навперемін роздирали дику душу козака, що не знала впину. Заглоба чекав, поки він утомиться і вгамується.
— Що ж ти збираєшся вчинити, юначе нещасний? Як діятимеш?
— Як козак — по-козацькому!
— Гм, я вже знаю, що це буде. Але про це годі. Одне тільки тобі скажу: це земля Вишневецьких і Лубни неподалік. Писав пан Скшетуський княгині цій, аби вона там із дівкою сховалася, а це означає, що вони під князівською опікою, а князь — лев суворий…
— І хан лев, а я йому у пащу влазив і вогнем у вічі світив!
— Ти що, шалена голово, князеві хочеш війну оголосити?
— Хмель і на гетьманів пішов. Що мені ваш князь!
Пан Заглоба занепокоївся ще дужче.
— Тьху ти, чорт! То це просто бунтом пахне! Vis armata raptus puellae[87] і бунт — це ж кат, шибениця і вірьовка. Гарний шестерик, ним можеш заїхати якщо не далеко, то високо. Курцевичі теж захищатимуться.
— То й що? Або мені погибель, або їм! От я душу згубив за них, за Курцевичів, вони мені були братами, а стара княгиня — матір'ю, котрій я у вічі як пес заглядав! А як Василя татари схопили, хто у Крим пішов? Хто його відбив? Я! Любив я їх і служив їм, як раб, бо думав, що дівчину ту вислужу. А вони за те продали, продали мене як раба, на злу долю і на нещастя… Вигнали геть?
Гаразд, я піду. Тільки спершу вклонюся за хліб і сіль, які у них їв, по-козацькому заплачу й піду, бо я свою дорогу знаю.
— І куди ж ти підеш, якщо із князем заведешся? До Хмеля в табір?
— Якби мені дівку віддали, я був би вашим ляським братом, вашим другом, вашою шаблею, душею вашою заклятою, вашим псом. І взяв би своїх Семенів, інших з України кликнув би, та й на Хмеля і на рідних братів запорозьких рушив і копитами їх потоптав. А хотів би за це нагороди? Ні! От узяв би дівчину й за Дніпро подався, на Божі степи, на дикі луги, на тихі води — і мені було б досить, а тепер…
— А тепер ти сказився.
Отаман нічого не відповів, стьобнув нагаєм коня і помчав уперед, а пан Заглоба став розмірковувати над тим, у які неприємності він уплутався.
Не було сумніву, що Богун мав намір на Курцевичів напасти, за кривду свою помститися і дівчину силоміць забрати. І в цьому починанні пан Заглоба був ніби з ним заодно. В Україні таке траплялося часто й іноді миналося. Правда, якщо ґвалтівник не був шляхтичем, справа заплутувалася і ставала небезпечною. Зате вчинити акт правосуддя щодо козака було важче, бо де його шукати й ловити? Скоївши злочин, він тікав у дикі степи, куди людська рука не сягала, так що тільки його й бачили, а коли починалася війна, коли нападали татари, злочинець випливав знову, бо закон у цей час спав.