Так міг уникнути відповідальності й Богун, але панові Заглобі не треба було допомагати йому ділом і брати на себе половину провини. Він би, зрештою, не став йому сприяти в жодному разі, хоч Богун і був йому приятелем. Просто шляхтичеві Заглобі не випадало вступати у стосунки з козаком супроти шляхти, особливо ще й тому, що він знав пана Скшетуського і пив із ним. Пан Заглоба був неабиякий буян, але буянство його мало певну міру. Гуляти по чигиринських шинках із Богуном та іншою козацькою старшиною, надто на їхні гроші — і не більше; з огляду на козацький бунт таких людей навіть добре було мати за приятелів.
Проте пан Заглоба про шкуру свою, хоч тут і там подерту, дбав неабияк — аж раптом виявляється, що через дружбу з козаком він ускочив у страшну халепу. Адже було зрозуміло: якщо Богун викраде дівчину, наречену князівського поручика й улюбленця, то заведеться з князем, а отже, не залишиться йому нічого іншого, як утекти до Хмельницького і прилучитися до бунту. На такий рішенець у розмірковуваннях своїх накладав пан Заглоба щодо персони своєї veto[88], бо приставати до бунту заради прекрасних Богунових очей зовсім не мав наміру, та ще й князя боявся як вогню.
— Тьху! Тьху! — бурмотів він. — Чортові я хвоста крутив, а він мені тепер макітру крутить — і відкрутить. Щоб його грім побив, цього отамана з жіночим личком і татарською рукою! От я й вибрався на весілля, чисте собаче весілля, істинний Бог! Грім би побив усіх Курцевичів з усіма жінками! Що мені до них?.. Мені вже вони не потрібні. От на мені й окошилося. І за що? Я, чи що, женитися хочу? Нехай хоч чорт жениться, мені байдуже, яка моя в цьому участь? Із Богуном піду — Вишневецький шкуру з мене злупить, піду від Богуна — чернь мене приб’є, або й сам він скоріше за них. Найгірша річ — із грубіянами брататися. Так мені й треба! Ліпше б мені бути конем, на якому я сиджу, аніж Заглобою. Блазнем я козацьким став, при паливоді вішав, і тому слушно мене з обох боків випорють.
Розмірковуючи отак, пан Заглоба добряче спітнів і настрій у нього став ще гірший. Страшенно пряжило, кінь ніс важко, бо давно не ходив під сідлом, а пан Заглоба був чоловік огрядний. Боже милий, що б він тільки зараз дав за те, аби сидіти в холодочку у господі, за кухлем холодного пива, а не блукати у спеку і не мчати випаленим степом!
Хоч Богун і квапився, однак вони зупинилися, бо спека була нестерпна. Попасли трохи коней, а Богун увесь цей час розмовляв з осавулами, віддаючи, напевно, накази, що їм робити, бо вони досі навіть не знали, куди їдуть. До вух Заглоби долинули останні слова наказу:
— Чекати пострілу.
— Добре, батьку!
Богун зненацька повернувся до нього:
— Ти поїдеш зі мною наперед.
— Я? — сказав Заглоба, не приховуючи досади. — Я тебе так люблю, що вже одну половину душі для тебе випотив, чом би не випотити й другої? Ми як кунтуш із підкладкою; сподіваюся, нас чорти разом візьмуть, що мені все одно, бо, здається, навіть у пеклі спекотніше бути не може.
— Їдьмо.
— Стрімголов.
Вони рушили вперед, а за ними невдовзі й козаки. Але ті їхали поволі, тому скоро значно відстали, а потім і зникли з очей.
Богун із Заглобою мовчки їхали поруч, обидва глибоко замислившись. Заглоба посмикував вуса і видно було, що він напружено думає, певно, про те, як би з усього цього викрутитися. Час від часу він упівголоса щось бурчав собі під ніс або поглядав на Богуна, на обличчі якого навперемінку з’являлися то неприборканий гнів, то смуток. «Диво, — думав Заглоба, — що такий красень дівки навіть не зміг переконати. Правда, він козак, але ж і лицар славний, і підполковник, котрому, рано чи пізно, якщо тільки він до бунтівників не пристане, нададуть шляхетське звання, що цілком від нього самого й залежить. І хоч пан Скшетуський — благородний кавалер, але із цим гарненьким отаманом вродою йому не зрівнятися. Ой, візьмуть же вони один одного за чуби, як зустрінуться, бо той і той забіяки, яких мало!»
— Богуне, а чи добре ти знаєш пана Скшетуського? — зненацька спитав Заглоба.
— Ні! — коротко відповів отаман.
— Важка у тебе з ним перепалка буде. Мені довелося бачити, як він Чаплинським двері відчиняв. Голіаф це щодо пиття і щодо биття.
Отаман не відповів, і знову обидва поринули у власні думки і власні турботи, вторуючи яким, пан Заглоба час від часу повторював: «Так, так, нема ради!» Минуло кілька годин. Сонце помандрувало кудись геть на захід, до Чигирина, зі сходу повіяв прохолодний вітерець. Пан Заглоба скинув рисячу шапочку, провів рукою по спітнілій голові й повторив іще раз: