Пугукнув пугач у лісі, й стрепенулася Наталка, чекаючи в тривозі, що сяде зловісний птах на стріху, щоб провістити їй смерть, та пугач замовк, зникли й привиди з мольфарового подвір’я, а тоді вийшли з вивозів молоді стрільці в мазепинках і з крісами на плечах, поставали перед вікном й заспівали похвальну пісню найкращій на світі дівчині, й відчула Наталка, як входить у неї молода сила.
Розтворилися двері, до хати зайшла гурма стрільців, а попереду всіх Василь Маланюк; «Христос рождається!» — привітався, матері вклонився, потім — жоні своїй; Наталка припала до Василя й зойкнула: «Скажи, скажи, що не по мене вони приходили!»; Василь заспокоював кохану і вкладав у постіль, а стрільці віншували їй щастя та життя довгого. І закружляв пугар по руках воїв, стрільці пили й колядували — воля панувала над усією Боднарівкою аж до світанку.
А вранці, на Різдво, Юзьо шалено розкрутив колесо учителевої криниці, шугнуло відро в темну глибину, з розгону вдарилося об кружало води — бамкнув і відлунився по всіх кутках села, немов на сполох, дзвін, і вільна з вільних Юзьова коляда «Нова радість стала» вже не могла заглушити розбудженої тривоги.
X
Майор Молін вперше за час своєї служби в системі «Б–Б»[13] зазнав справжнього тріумфу: він побачив у стані УПА найпідлішу зраду, яка умить розвіяла його страх перед монолітністю української партизанщини, — на власні очі побачив, як із оточеної енкаведистами сторожки в Камеральному лісі вийшов упівський старшина з піднятими вверх руками й гукнув до облавників: «Виходжу з повинною!»; старшина кивнув головою на відчинені двері вартівні, Молін з наставленим автоматом увірвався досередини й спинився, побачивши на долівці партизана із зв’язаними назад руками; стрілець був непритомний, з його тімені стікала кров.
Майор злорадно зареготав, утямивши, що з цієї миті від лісової сторожки відраховуватиметься крок за кроком його переможний марш: сталося те, чого не могли добитися ні провокатори, заслані в УПА, ані карателі — серед повстанців розпочався духовний злам, який згодом сточить їхню, здавалось, нездоланну волю до незалежності; в зневірену душу Моліна вселилася упевненість завойовника.
…Після вечірньої розмови з Болідовим і Шкрупилою в коломийському ресторані майор не мав спокою: старий чекіст добре знав, що хтось із підлеглих офіцерів донесе про його сумніви у вищі інстанції, адже в системі державної безпеки всі до одного службовці були донощиками й не могли ними не бути: існував неписаний закон про кару за недонесення; Молін тяжко картав себе за хвилеве розслаблення: вражений військовою вишколеністю партизанів у космацько–прокуравській операції і їх відчайдушним героїзмом у боях під Молодятином, до того ж, підігрітий горілкою, він скапітулював й необачно розпустив попруги обережності; а втім, і цієї миті, коли стояв над зрадженим стрільцем, крамольна думка знову майнула в голові майора: а що відбудеться на світі, як рухне колись більшовицький режим? Що відбудеться? — всі вони стануть перед судом нової держави, бо всі були катами й донощиками; майор відганяв від себе єретичні мислі: на його життя вистачить радянської влади, яка нині сягає по сам Берлін і є сильною, — бандерівський супротив несумірний з її могутністю; будь–яка партизанщина без зовнішньої допомоги не може довго втримуватись — залишених на самих себе повстанців раніше чи пізніше сточать зневіра, втома і страх; ось лежить герой, зв’язаний своїм командиром, який напевно ще вчора розпалював у свого підлеглого героїчний дух, а нині стоїть з піднятими руками і проситься в стребки[14]; Молін згадав, що в штабі жде на допит зв’язкова Сальомея, — о, він доб’ється від цієї жидівки покори — вона заплазує перед ним, й це буде пік його сьогоднішнього тріумфу…