Коли перейшло за північ, мене викликали на останню нараду командирів, на якій мали призначити точний час виступу. Ми попрощалися, міцно потиснувши руки. З цієї миті кожен мав слідкувати за ходом стрілки на своєму годиннику. Кожні п’ять хвилин оголошувався час. Дедалі менший проміжок відділяв нас від позначки 5.05, коли наша артилерія мала розпочати битву. Близько третьої години ночі десь позаду нас пролунали потужні вогневі розриви. Серце завмерло — невже вони заздалегідь знали про наші плани й приготування та вирішили придушити їх у зародку? Це означало повне знищення всіх і кожного.
Прогриміла низка вибухів, звуки яких підсилювались луною. Мабуть, влучили в боєприпаси, адже кожна траншея була заповнена ящиками з гранатами. Удалині темряву декілька разів пронизали жахливі крики: «Газ!». Потім знову стало зовсім тихо. Аж надто тихо, як нам здалося. Відчутно, і з кожною секундою дедалі нестерпніше, що на поля немов насувалася якась незрима сила, до створення якої неначе ніколи не докладала рук людина, і ця сила ставала все могутнішою, поглинаючи будь-який спротив, немов ураган.
За чверть на п’яту я був у траншеї та вдивлявся в небо, яке мовчазно та урочисто нависало над нами і над нашим супротивником. Зірки ще мерехтіли — нам пощастило з ясною погодою перед наступом. Я піднявся на вартовий пост, щоб оглянути темну місцевість, яка простяглася перед траншеєю. Вартові, яких виставили на посту, нудилися, вдивляючись удалину, а ті, чия зміна закінчилася, втомлено валялися у теплому бліндажі. Але смерть вже занесла кулак для удару. Вже вишукалася обслуга за тисячею гармат, вже визначено вогневі цілі, а дула направлено в їхній бік. Я відчув, що тремчу всім тілом і що моє серце готове вискочити з грудей.
Тим часом унизу відлічували хвилини. 5.04. Хтось запалив сірник. Ми мусили точно побачити, коли секундна стрілка почне свою останню подорож. Ось і 5.05!
Траншеї осяяло яскраве світло, що супроводжувалося таким ревом, який ми досі ніколи не чули: він миттєво сягнув надзвичайної сили, наче двигун гігантського механізму, в роботі якого вже не можна розібрати звук окремих деталей. Навіть найважчі залпи безслідно потонули в цьому гуркоті та залізній люті. Земля почала ходити ходором, від чого штольні хитало, немов корабель під час шторму. Кожна секунда поглинала попередню вогненною пащею, і від вигляду цього несамовитого виверження всі наші попередні битви здавалися дитячою грою. Шум був різким і пронизливим, як грім після удару блискавки, але разом із тим було очевидно, що це тільки маленька хвиля з цілого потоку, який підіймається з океану оглушливих, тьмяних і розкотистих звуків.
Розмовляти стало неможливо; навіть якби хтось захотів закричати на вухо сусіду, це було б те саме, наче він беззвучно б рухав губами. Але водночас ми були точно певні одного: того, що ворога повалено одним жахливим ударом. Наш вогневий штурм був таким потужним, що навряд чи можна було протиставити йому силу, яка витримала би цей натиск. І це знання наповнювало нас чистою радістю. Ми виглядали з траншей, зі сховища, яке тільки тепер почали цінувати, і, як одержимі, гарцювали в мерехтінні світла. Так, ми справді були одержимі, одержимі потужною волею, яка проявилася у цьому вогняному пейзажі, і ми більше не могли думати про безпеку чи укриття, хотілося нам цього чи ні. Я зауважив, що виконати свою обіцянку і не втратити голову — тепер це було неможливим. Кожен мусив стати живою часткою великої сили.
Тепер можна було лише віддатися духові часу, який формував і скеровував нас. Історія сприймається лише з її епіцентру.
Жоден постріл не пролунав у наш бік. Без жодного спротиву град снарядів розривався на іншому боці. Тепер ми змогли без ризику для себе визирнути з бліндажів та побачити попереду височезний вал вогню, окутаний завісою криваво-червоних хмар. Мовчазно, з гвинтівками в руках, ми вдивлялися в це палаюче море.
Легкий легіт повіяв звідусюди та повільно погнав у наш бік димову завісу, мов важку стіну. Очі засльозилися, а горло здушив гострий кашель. Тоді ми також відчули їдкий запах гіркого мигдалю й зрозуміли, що стоїмо якраз посеред густої хмари газу. Тепер швидко, тисячу разів відпрацьованими рухами, дістати протигази, заспокоїти дихання та побороти найменший кашель!
Навколо стояли солдати в протигазах, немов істоти з велетенськими витріщеними очима й фантастичними дзьобами. Щоб ці маски не пітніли від пару, який утворюється під час дихання, зсередини їх протирають милом. Я змусив себе уникати найменших рухів, особливо коли помітив, що деякі з бійців звиваються, немов у судомах, і нарешті різко зривають захисні маски та починають блювати. Раптом мені спало на думку: а що коли ці випари стануть настільки потужними, що ми знепритомніємо та повалимося на землю, а артилеристи позаду нас, задихаючись від газу, не зможуть більше вести вогонь? Але ні, все-таки це неможливо; командування врахувало кожен можливий напрямок вітру й весь час тримало зв’язок із метеостанціями. І справді, коли я декілька разів якомога обережніше вдихнув повітря з-під маски, мені здалося, що воно поступово ставало чистіше. Нарешті ми могли зняти протигази.