Я вже втратив здатність дивуватися; все, що відбувалося, сприймалося як належне, так ми сприймаємо те, що відбувається уві сні. Та все ж мене це приголомшило; пам’ятаю, що я спробував відшукати найближчий бліндаж, заповз у нього та сидів на землі, напрочуд байдуже та відсторонено, розкришуючи рукою грудки глини. Чийсь силует виріс перед світлим, квадратним проміжком входу до траншеї; цей чоловік витягнув руку, показуючи мені на стелю, яку не підтримували жодні балки і яка могла завалитися щомиті. Це був унтер-офіцер Дуйзіфкен із моєї роти. Звичайно, якщо нова граната вибухне ще ближче, земля обрушиться важкими блоками. Я сидів під цим підвішеним вантажем, немов під дамоклевим мечем. Коли я підвівся, силует зник назовні в хмарі диму та одразу розтягнувся на землі. Я переступив через мерця, і вже по трьох кроках ця подія стерлася з моєї пам’яті.
Лишень маленький браслет годинника на моєму зап’ясті досі нагадував про реальність. Якби тут воскресли мертві або якби настав кінець світу, нічого вже не могло б викликати в мене подив. Я більше не чув обстрілу; вже пройшов момент, коли ще можна було щось розчути. І сприйняття так само перетнуло момент, коли воно могло поєднувати окремі явища. Сп’янілі від надміру чуття давно випередили межі людських можливостей; мужність, жаль, страх — цього всього більше не існувало. Залишилася тільки коловерть впорядкованої сили, система, в яку включені люди та пейзаж, ніби певна небезпечна зона. І є також позначка 9.40, після якої ця система вступає в новий вимір. Це ніби вісь у фантастичному механізмі, у бурхливому потоці життя, який накопичує та формує воля великих держав. Досі ця воля проявлялася через вогонь, тепер вона має проявитися в крові.
Протягом якогось часу я стояв у траншеї, до якої набилися солдати нашої роти та сапери. Далекобійна артилерія продовжувала лютувати довкола. Щойно в траншеї зліва впали замертво троє людей. Важкий міномет позаду нас було підбито разом із його обслугою. Шмідтхена зачепив снаряд, що не розірвався: цей снаряд пробив стелю завширшки з метр, у бліндажі, де ми вечеряли ще цієї ночі. Щомиті інші люди пробігали повз нас, вигукуючи повідомлення, які свідомість сприймала, щоб одразу відкинути.
Але стрілки годинника рухалися безперервно. Ось вже офіцерські патрулі, які мали перевірити останні позиції на передовій лінії, залишають траншею та зникають у димовій завісі. Вістові також зникають, і траншеї наповнюються солдатами, які починають скупчуватися у визначених місцях. Залишки нашої сотні також зібралися біля сходів. Шпренгер стояв поруч зі мною, а Фінке, якого я довго не бачив, раптово знову з’явився тут й усміхнувся мені. Галлер, старий вояка, прибув на місце якраз вчасно, а той хоробрий мамин синочок щойно виліз із бліндажа, сумлінно тягнучи свої два ящики з боєприпасами.
Я скинув свій сталевий шолом та вдягнув легкий кашкет. Тепер уже не йшлося про більшу чи меншу небезпеку. Я дістав пістолет із кобури та загнав патрон у патронник. Завжди приємно відчути, як клацає метал, коли різким рухом відтягуєш затвор. З натовпу наростала мішанина вигуків, які я швидше відгадував, ніж міг розчути. Тихо, тепер вже пора! Секундна стрілка, цей маленький уламок сталі в сталевому морі, зробила своє останнє коло.
Ми почали підніматися сходами, і щойно ми призвичаїлись та змогли розгледіти щось у густому тумані, погляд зупинився на сірій, озброєній масі людей довкола, яка рухалася в тому самому напрямку.
6
Повільно, важко ступаючи по мокрій землі, ми видиралися через розрізану колючу загорожу до задимленої місцевості. Повз нас вже понесли перших поранених. Далекобійна артилерія ворога востаннє нагадала про себе: декілька людей попадали назад у траншею: перші з незчисленних жертв, яких забрав цей штурм. Але ми не могли затримуватися; санітар встромив у пісок біля них жердину та пов’язав на неї білу стрічку.
Тепер ми були на нічийній землі, під захистом потужного собору нашої артилерії, склепіння якого коливалися, розкинуті високо над нами. Ми повільно просувалися ніби до якоїсь гігантської стіни з вежами, за завісою якої ховалися глибокі підземелля та яка починала поступово, дедалі виразніше, проступати крізь дим і туман. Нарешті, заледве за сто кроків, на які ми просунулися, наче крихітні мурахи, за якими здіймається потік пилу, ми зустрілися із виставленими тут постами, що запускали з траншей яскраві сигнальні ракети, немов загубившись у нескінченному просторі. Напрямок обрано правильно: це були офіцерські патрулі. Ми зробили зупинку та роздивилися.
Справа та зліва від нас, чітко помітні зблизька та все густіше приховані димовою завісою поодалік, стояли штурмові групи, батальйон за батальйоном, зібрані докупи у величезний натовп. Ще ніколи я не бачив такої маси людей у відкритому просторі. І з напруги, яка тепер стала зовсім нестерпною та вимагала відчайдушного вивільнення, прийшло розуміння того, що цій масі, з якої зробили єдність, вже належить перемога, і що їй треба тільки вирушити вперед, аби цю перемогу втілити в життя. Кожен прагнув дії, всією своєю душею, зачарований цим непереборним потоком сили.