— Пристріли цього собаку!
Але я кинувся далі — нехай англієць затямить, що він уникнув люті штурмовиків.
Тож я поквапився до вузького коридору, з якого той вилетів мені назустріч, та зрештою дістався до позиції, звідки вже міг оглянути другу, більш залюднену траншею. Там я був уже не сам; багато тих, хто, як і я, пробився крізь короткі галереї або хто перестрибнув першу траншею і перейшов по накриттю, тепер бігли туди, трясучи зброєю та щось викрикуючи. Наша поява викликала справжню паніку. Ті з оборонців, хто не міг наважитися на небезпечний стрибок через тильну стінку, мусили тікати траншеєю, уздовж якої скрізь кипів ближній бій. Навіть там, де я стояв, тривала ця гонитва, у якій англійці зупинялися, падали та раптово перекидалися, пробігаючи повз мене. За лічені секунди я вистріляв магазин свого пістолету, натискаючи на спусковий гачок, наче уві сні, навіть після того, як остання куля вилетіла зі стволу.
Біля мене один чолов’яга, справжній окопний боєць, тягнув, притиснувши до грудей, переповнені підсумки для гранат. Він заскочив на накриття та почав кидати їх, наполегливо нахиляючись вперед із кожним ривком і намічаючи ціль витягнутою лівою рукою. Прогримів перший удар, і високо здійнялася курява від вибуху. Став розлітатися різний мотлох; кружляючи, піднявся високо в повітря плаский сталевий шолом, на якому бовтався порваний ремінець. Однієї миті по всій лінії траншеї пролунала низка вибухів, дим від яких зливався воєдино, немов крони дерев на якійсь пекельній алеї. За декілька секунд було зроблено всю роботу. Ми відчували в себе під ногами глухі коливання землі від вибухівки, використаної, аби викурити зі штолень рештки проклятих оборонців.
І тоді ми вперше змогли поглянути на місцевість, яка лежала перед нами вдалині. На декілька сотень кроків попереду, чорний і полум’яний, прокотився наш власний вогневий вал, який протягом того часу, поки тривав штурм, зачепив уже нашу наступну ціль. Ми намагалися розгледіти під мерехтливими хмарами диму яр, який він саме мав минати. Цим яром зараз утікали, скільки його було видно, солдати в жовтих одностроях. Це були залишки англійського батальйону, розбиті нашим страшним ударом. Їхні довгі колони, їхні непевні рухи й те, як вони збивалися докупи, все це нагадувало стадо тварин під час довгого переходу. Завдяки відкритій місцевості з їхньої кількості вперше стало зрозуміло, які маси зіштовхнулися тут.
Але ці втікачі були не єдиними, чий рух оживлював місцевість. Зовсім поруч, можливо, на п’ятдесят кроків попереду, людьми кишіло, немов на відкритті ярмарку. Вони утворювали маленькі групи; серед лічених жовтих одностроїв виокремлювалися землисто-сірі шинелі офіцерів. Тим часом атакуючим довелося далі штурмувати вершину насипу фактично наосліп, над головами англійців, які досі утримували другу траншею. Таким чином ми опинилися просто серед супротивників, що тікали, і декого одразу взяли в полон, тоді як з іншими ще билися врукопашну. Це дійство здавалося зверху немов пластичним барельєфом на темному фоні. Було видно всі позиції та переміщення, які відбувалися в достатньо тісному просторі. Все це мало вигляд якогось неймовірного, фантастичного пейзажу, який, з усіма його деталями, затьмарював почуття, захоплював та, водночас, засліплював. Та лише коротку мить ми стояли так, наче нас спаралізовано, та намагалися усвідомити, що відбувається.
Потім ми ніби прокинулися, щоб поринути в іншу водоверть посеред цього вогненного світу. Я вирвав гвинтівку з рук унтер-офіцера, який стояв поруч зі мною відкривши рот і витріщаючись вдалину, та поцілив одну з жовтих тіней. Куля увійшла англійцю в плече; я побачив, як він падає: це був уже не швидкий рух, із яким кидаються до укриття, але м’який та байдужий, як падає людина, коли її застрелили. Двоє атакуючих, які переслідували англійця, на мить загальмували та озирнулися, а тоді знову кинулися вперед.
Тоді до вершини насипу дотягли кулемети Фалленштайна, і зі швидкими, тисячу разів повтореними рухами стрільців, вони запрацювали, підсилюючи вогонь по ворогу. Немов люті удари батога, їх було чути попри весь галас. І тоді ми побачили, як ці смертоносні коси сильними змахами знищують втікачів. Стрімголов англійці кидалися до вирв і падали. Їхні лави рідішали; невдовзі вони бігли лише по двоє чи троє, і їх теж наздоганяли кулі. Вкрита жовтими одностроями, місцевість нагадувала поле після жнив.
Насип був у наших руках.
7
Перед нами височіла стіна з вогню та сталі — наша найпотужніша зброя. Зараз вона нагадувала нас самих: цілісна й водночас така, що складається з палаючих атомів. Її гаряче, голосне дихання звало нас; вона закликала нас злитися з нею воєдино, немов рука та знаряддя. Скоро вона прокотиться далі, як блискуча колісниця знищення, углиб цього чаклунського пейзажу. Кожен чує її клич, кожен розуміє його, кожен переповнений сп’янінням від успішного ривка. Вперед, аби він зрештою став проривом! Вже виблискують у далечі лаври перемоги, вже готується їх схопити сильний кулак. Туди, за вогневим валом, за цим тупотом битви, подібним до тупотіння слонів, туди, щоб людина проявила свою вдачу, приховану за бронею!