Я обережно підняв пістолет, прицілився у нього і тільки тоді закричав униз:
— Come here, hands up!
Він підхопився, зиркнув — на мене, мов на привида, і миттєво зник у темряві штольні. Тепер я розлютився. Мені слід було відразу стріляти замість того, щоб балакати з ним. У кожному разі я не мав жодного бажання його вистежувати. Я жбурнув у штольню гранату та повернув назад.
Спрага наштовхнула мене на одну думку. Я знову підійшов до кулемета та став нишпорити навколо нього, аж мені в руки потрапила цистерна. Дякувати Богу, вона була наповнена: під час стрільби вони використали не всю воду. Я підняв цистерну та перехилив маслянисту рідину, так що в одну мить із мене градом полився піт. З-за загородження вигулькнув незнайомий чоловік із гранатою в руці та закричав мені:
— Ми їх перестріляли, усіх!
Я дав йому води та не став ні про що розпитувати, адже в нас не було часу на балачки. Мабуть, він з’явився з іншого боку; тепер він стояв якраз перед тильним виходом зі штольні на випадок, якби моєму англійцю або ще іншим разом із ним заманулося б вилізти назовні.
Невдовзі окоп з усіх боків заполонили атакуючі. Тепер ми могли побачити результати прориву. У яру, на краю якого ми тепер були, ворог досі оборонявся. Видно було, що це хвацькі хлопці, відважні навіть у захисті, інакше вони вже давно б запанікували. Шолом до шолома, оборонці стояли у вогні, і за ними метушилися силуети інших; вони рухалися збуджено, мов одержимі.
Кулемети сюди! Ми спробували повернути англійський та націлити його на яр, але щастя відвернулося від нас. Куля влучила в голову молодшому лейтенанту, а інша — дістала унтер-офіцера, який стояв на позиції біля нього. Натомість інший наш розрахунок зумів перенести свій легкий кулемет до бруствера перед закругленим виступом окопу. Зброя хрипко затарахкотіла яром, для оборонців якого настала остання година.
Я досі стояв за покинутим кулеметним гніздом. Крізь бійницю мій погляд брав участь у всіх моментах останнього штурму. Тепер вже в ролі спостерігача я побачив, з якою люттю вівся бій. Одразу після перших пострілів англійці почали відстрілюватися, розуміючи, що вони приречені на поразку. Було чути їхні крики, які доносилися з яру; це нагадувало екіпаж корабля під час кораблетрощ. І тієї ж миті, немов приведені в рух чарівною силою, з усіх вирв піднялися атакуючі загони, яких я перед цим зовсім не помічав. Після перших спалахів зброя знов стихла і, стрічені лиш окремими пострілами, вони кинулися до яру. Голосне «Ура!» залунало над землею. Беззбройні, без шоломів, із високо піднятими руками їм назустріч виходили оборонці. Їх зустріли вогнем, стріляючи від стегна з гвинтівок та цілячись із пістолетів з позиції стоячи. Це було безжальне дійство. Ті, у кого не влучили, кидалися бігти навсібіч, аби кулі поцілили їх вже деінде.
Тепер важлива частина нашого завдання була виконана — ми проклали жахливий, відвойований крок за кроком шлях. Ми стояли, збившись у великі групи та гуртуючись навколо окопів. Офіцери намагалися зібрати свої роти, але безуспішно, адже серед нас опинилося багато людей, чиї підрозділи брали участь у штурмі десь на флангах. Дивовижно, але такого великого успіху було досягнуто зовсім без впорядкованого зв’язку. Не наказ, а сама мета вказала нам напрямок та забезпечила єдність усіх бійців, яких, як здавалося, змусив до руху лише випадок. Але тепер, коли стихійна сила проявила себе, втрутилося командування, аби дати нове завдання. Є дві царини: напруження чуттів та холодний розсудок, темна кров та світлий вогонь — велика гармонія, яка оживає в битвах.
Тіло також висувало свої вимоги. Сонце стояло високо в майже безхмарному небі; був саме час перехопити чогось. Нам не хотілося ані хліба, ані м’яса, тільки трохи шоколаду, воду, яку пили довгими ковтками, та цигарку на додачу. Скрізь з’являлися знайомі обличчя. Оскар вигулькнув з-за кулеметного гнізда на правому фланзі; ад’ютант розповів, що командир другого батальйону, мій хороший друг Фріц фон Золемахер загинув під час штурму насипу від поранення в живіт. Батальйоном тепер командував лейтенант Лінденберг.
На правому схилі западини ми спостерегли видовище, яке нас збадьорило. Лейтенант Бреєр, який нещодавно потрапив до нас із госларських єгерів, марширував туди, в супроводі вістового, ніби вони збиралися самостійно провести наступний штурм. У своєму зеленому однострої, із єгерською люлькою в зубах та вузлуватим дрючком у руці, він ішов уперед, тримаючи іншою рукою гвинтівку за дуло та перекинувши її через плече — немов під час полювання на кролів. І тоді ми теж відчули, що більше не можемо затримуватися. Уже було видно щільну масу військ, які йшли за нами.