Ціпками та пістолетами командири вказали напрямок, і тоді людські маси, які наповнили яр, заворушилися й важко покотилися туди, де рівнина поступово переходила в узвишшя. Оскар був знову поруч зі мною, і ми вирішили більше не губитися. Через декілька кроків ми побачили на краю узвишшя якусь метушню, і одразу ж вогонь затопив яр. Ми відразу залягли. У поспіху я не міг дістатися до жодної з вирв, яких тут було обмаль, і тому впав на землю, затиснувши голову поміж ступнями Оскара, що лежав поруч. Неподалік від нас чоловік отримав наскрізне поранення в голову попри шолом. Але невдовзі вогонь припинився, вочевидь, стрільці на тому боці самі опинилися в небезпеці. Ми продовжили рух до узвишшя. І тут з окопу, який пролягав праворуч від нас, вискочив англієць, якого ми одразу взяли на мушку.
Узвишшя ми сягнули без подальших перешкод. Далі воно переходило в широке плато, на якому виднілися численні окопи, над якими було насипано купи землі, наче кротові нори. У небі над нами вилетіли на полювання літаки, та один із них впав і зайнявся вогнем зовсім близько до землі, перетворившись на червоний палаючий смолоскип. Ми розсіялися по окопах. Хмари диму, які пропливали скрізь, свідчили про те, що справу зроблено. З однієї з хмар виповз молодий англієць із сильним подивом на обличчі; я крикнув йому, щоб він здавався. Але чи то він не зрозумів нашого бійця, який безцеремонно вимагав у нього цигарку, і відчув якусь загрозу, чи то прочитав у наших поглядах залишки духу битви, чи то він все ще збирався чинити спротив, у кожному разі, він раптово знову зник у напрямку свого сховища. Це коштувало йому життя. Добрих півдюжини гранат полетіли йому услід. А ми рушили далі, не чекаючи вибухів. На інших позиціях оборонці здавалися в полон, не намагаючись нічого зробити. Вони змушені були повіддавати цигарки, шоколад та фляги, і тоді їх направляли у бік нашого обозу.
Та ось знову я опинився сам, точніше, лише вдвох з ад’ютантом. За нами рухалися численні силуети в тонкій димовій завісі, перед нами було порожнє та безлюдне поле. Вперше ми відчули необхідність обирати напрямок самостійно, тож дістали з підсумків мапи. У нас не було жодного орієнтира, і ми не бачили ані Еку-Сен-Мен, ані Норей — сіл, які мали бути десь поруч.
Величезні клуби диму обмежували видимість; вони утворювали коричнево-червону заграву. Нарешті я помітив на роздоріжжі вкопаний знак, на якому можна було розібрати назву «Врокур». Понад рік тому я квартирував у майже всіх селах цього округу — тоді це був тихий і затишний відпочинок. Хоч ми дотримувалися правильного керунку, село Морі, наша сьогоднішня ціль, все ж опинилося трохи далі праворуч від нас.
Ми пішли вздовж ґрунтової дороги, яка вела вниз. За поворотом ми змогли оглянути долину. Перед нами розкрився новий пейзаж, розмальований землисто-жовтими фарбами, відтінки якого робили обриси кожного предмета гострими та чіткими. Унизу розташовувалося село Врокур, і стіни його будинків, що залишилися без дахів, тісно тулилися одна до одної вдалині. Селище добряче постраждало від обстрілу, над ним здіймалися густі клуби диму, які вітер відносив убік. Скрізь стіни завалювалися під потужними ударами, але з такої відстані ця зменшена в перспективі картинка мала аж ніяк не загрозливий вигляд — наче картковий будиночок, на який дмухнула дитина.
На краю села, в лощині, що формою нагадувала котел, різко та яскраво спалахнули чотири залпи. Ми збуджено схопилися: отже, там розташована артилерія ворога! Ці залпи стали нашою ціллю, яку дуже рідко випадає побачити піхотинцю; це вже щось кардинально інше, ніж метушіння тіней у ворожих окопах. Ми побачили язики полум’я, які вириваються зі стволів гармат, та широкі сірі диски захисних щитів, і помітили також, як за цими щитами збираються та поспішно відступають у напрямку селища артилеристи. Напевно, на них чигала загроза з іншого боку, бо нас вони точно побачити не могли. Вогонь гармат стих.
Ґрунтова дорога вела просто до села. Здалеку її відрізок, наче просіка, проходив крізь цю лощину. Ми помітили, як один чоловік повільно повзе на дорогу з чорного провалля на лівому схилі, і взяли гвинтівки наперевіс. Тоді він, напевне, загледів нас, адже відразу підхопився та стрімголов кинувся до села. Я взяв на мушку бліндаж. Виліз другий, завмер та залишився стояти прямісінько на лінії прицілу. Мені лишалося тільки натиснути на спусковий гачок — і він впав просто поперек дороги. Тоді троє або четверо інших побігли слідом, перестрибнули через мерця, і миттєво зникли. Даремно ми стріляли їм услід.