Тепер підійшли вже наші. Вони вибігли на дорогу та вдивлялися з неї вперед, немов із хвіртки витріщаючись у повну небезпек далину. Серед них був новий командир батальйону, а також капітан з іншого полку. Біля мене з’явилися люди з моєї роти. Я спитав у них про Шпренгера та Фінке, у рюкзаку якого були деякі мої мапи та шоколад, але ніхто не зустрічав його поблизу. Шкода, я зрадів би і просто побачивши обличчя старого приятеля.
Безсумнівно, тепер ми мусили перш за все взяти штурмом село. Ми вистрілили зеленою сигнальною ракетою у повітря, щоб спрямувати далі вогонь нашої артилерії, яка досі була націлена на Врокур та останній відрізок дороги. Окрім цього, ми вислали в тил вістових, щоб налагодити зв’язок. Після цього ми вирушили.
Буквально за декілька кроків ми відчули на собі прицільний вогонь близького, але незримого ворога. Ми залягли. Але що б там не було, цей перший, неочікуваний удар супротивника вже не міг збити нас із пантелику. Довгий і страшний шлях пробудив нечувану силу. Попри все, ми продовжували рухатися — почасти повзком, почасти зігнувшись у три погибелі, і в такий спосіб ми дісталися майже до самої лощини, на яку тим часом сипались удари наших важких гармат. Крізь лощину нам назустріч рухалася група німецьких солдатів; ми побачили, як між ними раптом упав снаряд і деякі з-поміж них вже не підвелися знову. Інші розсіялися та попадали на землю. Це були хлопці зі 164-того полку. Вони закричали до нас, що вони майже оточили селище зліва, але через цей вогонь не можуть просунутися далі. Тут-таки, на краю лощини, розірвався новий снаряд. Нічого не поробиш — волею-неволею ми мусили відійти назад та чекати, поки прибудуть із наказом наші вістові. Прокляття, ось і виникла перша затримка.
У нас були втрати. Серед інших від удару нашої ж артилерії загинув і Гюнтер фон Ведельштедт. Однією з її батарей командував його брат.
Та нічого вже не вдієш, ми мусили абияким чином відійти до узвишшя. Під час цього відступу я побачив біля бліндажа на схилі лощини одного з загиблих — це був мій англієць. Я схилився над ним: юне, сміливе обличчя. Куля увійшла йому просто в скроню, тож він, напевно, помер одразу. Його очі ще не встигли скам’яніти.
Мабуть, найкращою ідеєю було залишитись у тому ж бліндажі, з якого він тоді виліз. Зі взведеним пістолетом я застрибнув туди, обидва хлопці з моєї роти пішли за мною. Там нікого не було. Ми посідали на декількох складених докупи шинелях та плащах, притулилися спинами до стінок бліндажа та слухали, як постріли з обох сторін перехрещуються над нашим укриттям.
Поступово очі звикли до слабкого світла, яке проникало всередину, і тоді ми роздивилися, що там панував жахливий безлад. Біля стінки стояв велосипед, і з цього я зробив висновок, що це укриття належало вістовим артилерійської батареї. Ранці, кашкети, каструлі, кружки, бляшанки та газети були хаотично розкидані на землі, так що не можна було стати кудись і не наступити на якусь річ. Роздивившись усе як слід, ми знайшли хороший свіжий хліб та великі шматки шинки — такого в нашій роті ми не бачили вже з тиждень. Ми знайшли величезний кухоль, наповнений по вінця вишуканим напоєм із ароматом імбиру. Нам дуже хотілося вірити, що він не отруєний. Загалом, це якраз був час для обіду; такі скарби були напрочуд доречними, адже наші запаси провізії відповідали духу старої прусської тверезості. У хід пішов широкий похідний ніж, і почалося безтурботне бенкетування. Один нарізав товстезні скиби шинки, інший відламував шматок м’яса, третій намазував червоне варення, у якому цілі фрукти застигли в цукровій масі, на золотисті бісквіти, ціла коробка з якими стояла в кутку. У перервах ми пускали по колу кухоль. Зрештою, ми відкрили маленькі, міцно запаяні бляшанки, де були щільно складені цигарки, серед розсипного тютюну, колір якого коливався від світло-жовтого до найтемнішого чорного. О так, це вже щось зовсім інше, ніж наша марка «Бухенлауб»! Ми повикидали консерви та справлений із картопляних висівок хліб, який мали з собою, та наповнили наші підсумки кращим провіантом, знайденим тут. Тоді запанувала тиша, лишень цигарки тліли, і здіймалися блакитні хмари диму. У кутку пролунав чийсь задоволений голос:
— З таким провіантом я воював би ще років десять!