Після цих слів інший хрипко засміявся:
— Друже, видихни, дай-но я теж втягну цей войовничий дух!
Поки велися ці балачки, я піднявся до виходу та роззирнувся навколо. Наша артилерія досі поливала вогнем Врокур. Нас вже давно могли накрити з тилу. Що це означало для нас? — ми були відрізані від усіх та не могли зірвати вже дозрілі плоди перемоги, але натомість були чудовою мішенню. Я похмуро вмостився на коробці з-під бісквітів, закурив та став гортати англійські газети, які рясніли прокльонами на адресу «гунів». Що ж, сьогодні ми направду не зганьбили це прізвисько.
Зрештою нас почала розбирати нудьга. Ми захотіли пересвідчитись, що ще до вечірніх присмерків наступ хоч трішки просунувся вперед. Тож ми залишили наше укриття, знайшовши трохи вище, на ґрунтовій дорозі, ще один підрозділ. Знову до нас приєдналося декілька людей із моєї роти. Також я зустрів одного з вістових, якого посилали в тил: він повернувся з незрозумілим для мене повідомленням про те, що артилерія отримала наказ вести вогонь на далеку відстань. Цей наказ видавався нам дуже дивним, але не можна було заперечити, що зараз наша артилерія обстрілювала сектор просто перед нами. Таким чином наші обладунки перетворилися на кайдани, що стримували нас, — залишалося тільки сподіватися, що це не надовго.
Тим часом ми вже не бачили тієї небезпеки, яка перед цим приводила нас у рух. Наступ розчинився в серії окремих атак, які досі мали успіх, хоча їм і бракувало тієї люті, що раніше супроводжувала кожен наш крок.
Праворуч від нас начебто знову почалося просування вперед. Звідти знову залунало «ура!», і почали гриміти розриви ручних гранат. Можливо, якщо ми зробимо ривок, то зможемо захопити селище з правого флангу. Ми поспішно кинулися через узвишшя, з якого ми перед тим закидали гранатами бліндажі. Після цих вибухів вся місцевість укрилася тілами загиблих та поранених мешканців із цих укриттів, про яких ми нічого не знали. Також від вибухів загорілася земля; великі ділянки висушеної полуденним сонцем тогорічної трави зайнялися полум’ям, розкидані патрони із тріском злітали в повітря. Ми пробігли крізь вогненну завісу. За нею ми наштовхнулися на солдатів з 76-го полку, які саме готувалися до штурму ворожих позицій. З радісними вигуками ми кинулися до них. Нас почали обстрілювати, але ми нікого не побачили. Розсіяні, але все ж рішуче налаштовані залишки супротивника, мабуть, засіли у вирвах перед нами. Та щойно ми впритул наблизилися до брустверів ворожих траншей, цей клаптик землі почала обстрілювати наша власна артилерія. Тричі ми намагалися подолати цю відстань, поки не відмовилися від ідеї закріпитися там, і тоді заскочили у розташований справа довгий окоп. Там ми були вимушені зробити зупинку.
Ми опинилися у величезній вирві. Вона нагадувала море, на чиїх хвилях землистого кольору колихалися пожитки затонулих кораблів. І ми тут відчували себе так само, як людина, яка пережила кораблетрощі та якій все здається хистким і рухливим із тієї дошки, за яку вона тримається. Гвинтівки та кулемети вигравали свою смертоносну мелодію, яка стихала та підіймалася, а тоді раптово обривалася, щоб згодом знову взяти люте фортіссімо, яке занурило в шал усі клавіші. Було важко сказати, що визначає ритм цієї мелодії.
Нас почали обстрілювати невідомо звідки. Поодинокі солдати з дивною байдужістю підіймалися з укриттів та ставали легкою мішенню для куль. Якби це було на спокійних позиціях, ми би закричали до них, щоб вони залягли, але тут про це не могло бути і мови. За мною з’явився єфрейтор із моєї роти, та як тільки він випрямився в окопі у повен зріст, його поцілили прямісінько у живіт. Ми з Галлером, який щойно знайшовся та опинився поруч, кинулися до нього, аби перев’язати рану. Перша перев’язка за цілий день, яку я робив сам.
Уже починало сутеніти. Наша артилерія все ще вела вогонь. Нічого не залишалося, окрім як облаштовуватися на ночівлю. На жаль, ми так і не взяли селище Морі, але це була не наша провина. Позаду нас, у тумані, чути було, як офіцери викрикують номери своїх підрозділів. Настав час підвести підсумки. З моєї роти на позиції наразі було до дванадцяти чоловік, серед яких — усі чини, від рядового до фельдфебеля. Найкраще було би, якби ми заночували в бліндажі, який ми знайшли перед цим, та надіслали гінця до штабу батальйону.
Ми обережно прокралися назад та повільно вирушили ліворуч полем, устеленим пораненими, які ледь чутно стогнали. Вони безперервно просили «води!», і тоді ми перелили все, що залишалося в наших флягах, до фляг санітарів, які то тут, то там схилялися до землі, аби надати комусь допомогу. Але це були тільки краплі, які падали на гарячий камінь. Залишалося сподіватися, що підійдуть ще санітари з носилками. Всі з нас не раз отримували поранення та знали, що це таке: лишитися лежати на самоті під ворожим вогнем.