Невдовзі ми розшукали ту саму ґрунтову дорогу. Мертвий англієць правив нам за вказівник до бліндажа, який ми знайшли в тому самому безладі, у якому його й залишили. Ми почали готуватися до ночівлі, розстилаючи плащі та шинелі. Лежати було дуже тісно, проте так ми не мали змерзнути. Ми знову поповнили наші запаси; усюди задиміли цигарки.
Я ніяк не міг заснути. Ззовні було ще не зовсім темно, і мені згадався дивний спалах від гармат, який побачив сьогодні ввечері над землею, всього за декілька сотень кроків від цього місця. Цей спалах мав такий незвичний вигляд, що я досі гадав, що це могло бути. Завдання на цей день ми виконали, то чому б на його завершення не наважитись на маленьку особисту авантюру? Мені страшенно хотілося розвідати, що відбувається там, унизу. Але я не хотів іти зовсім один — як не як це було надто ризиковано. Галлер сидів біля мене та відрізав великий шмат шинки. Це був чоловік, який колись, у Лотарингії, після нашої нічної вилазки, сам-один залишився на позиції, яка кишіла французами, та зняв кулемет з лафета, щоб не вертатись з порожніми руками і не залишати після себе згадки. Я до сих пір бачу, як у ранковому тумані він біг до нас через нічийну землю зі здобиччю в руках, на ходу лаючись та проклинаючи все на світі, після того, як ми вже загубили його, як і інших, що залишилися там назавжди. Так, він мав правильну вдачу, і було б непогано взяти його з собою. Я виклав йому свою пропозицію і, звичайно, він одразу погодився.
Фельдфебель Кумпарт лишався за старшого; довго ми не барилися. Обережно, з гвинтівками наперевіс, ми прокралися вниз крізь лощину. Дорогою нам ніхто не траплявся. На краю лощини ми наштовхнулися на ще один бліндаж, викопаний у схилі; він розташовувався над землею і навіть мав вікно. Перед тим, як заходити, ми спершу гукнули декілька разів, погрожуючи закинути у вікно гранати, які стискали напоготові в руці. Ніхто не озвався: бліндаж здавався покинутим. Якщо той, що нагорі, належав вістовим, то у цьому, без жодних сумнівів, мешкали офіцери артилерії. Це житло було напрочуд затишним і навіть не без певного шику, який порівняно з нашими вбогими умовами здавався нині чимось фантастичним. Зручні плетені крісла, одне з яких було перекинуте, вочевидь, під час поспішної втечі, стояли навколо маленького комину, на ребрі якого лежали відмінні люльки. У нас так не жив жоден командир дивізії. Мій погляд упав на шкіряний підсумок для мап. Оце так знахідка, довгенько я мріяв про такий! Ми вже кілька років не мали таких речей, користуючись папками з картону. Англійці залишили нам навіть срібний келих, від якого тут, на жаль, не було жодної користі. Краще вже було забрати ці маленькі металеві фляги, наповнені віскі. Також було вдосталь білизни, особливо шкарпеток із шотландської бавовни; я пошукав очима підсумок, у який можна все це скласти. Але що це, що стоїть у кутку? Напевно, це грамофон, і Галлер вже встиг його ввімкнути. Заграла весела мелодія. Ні, ці веселощі зайшли вже занадто далеко; ми були тут чужими, і залишався ризик, що невдовзі англійці зазирнуть до нас у вікно. Я стукнув цим ящиком об землю, і він з хрипом замовк.
Поруч було ще одне приміщення, маленька кухня, вигляд якої справляв приємне враження. Там-таки стояв великий кошик із сирими яйцями. Ми накинулися на них та висмоктали так багато, як тільки змогли. Після цього ми прийнялися змітати все з широких полиць, де у бляшанках, коробках, банках, пляшках та пакунках зберігалися продукти, про які ми кілька років вже могли лише чути з чиїхось розповідей. Знадобився ще один підсумок, щоб умістити все це.
Тоді ми обережно вибралися з бліндажа, який змусив нас позаздрити англійцям, та рушили в напрямку артилерійської батареї супротивника. Там мовчазно стояли гармати, за кожною з яких височіла гора гільз від снарядів. Біля них ми раптово побачили чоловіка в німецькому шоломі, який наче рухався зі сторони селища. Наблизившись до нас, він завмер та поспішно кинувся геть; здавалося, йому тут було так само не по собі, як і нам. Звідки він ішов та куди? Не злічити шляхів, якими ми пройшли сьогодні, і цей шлях — лише крихітний їхній відрізок. Якби хтось лишень бачив усі ці несамовиті блукання, з їхньою тисячократною напругою, з якою доля окремої людини вплітала свою темну нитку у вогняний килим цього пейзажу, — все це пасувало би для ілюстрації батальних сцен із поем Гомера.
Ми відшукали уламок крейди та позначили сіру сталь гармат номером нашої роти. А по тому поквапилися покинути те моторошне місце.