Непомітно розповзлося на всі боки похмуре відчуття страху, ніби щось раптом змінилося в траншеях. Чи то двоє, чи то троє людей кинулися повз мене. Я обернувся до найближчого бруствера: окоп за ним був порожній. Я подивився назад: там також не було нікого. Раптово мені стало ясно, що я залишився зовсім сам, можливо, на відстані витягнутої руки від ворога, від якого мене не відділяла жодна перепона. Коли стоїш лицем до лиця зі смертю, відчуваєш немов крижане дихання на своїй шкірі. Мене охопило жахливе передчуття, без жодної причини, або вірніше, викликане видовищем смерті, що гралася тут із нами. Якщо на тому боці якось відчують цей настрій — тоді ми програли.
Я поквапився назад та побачив лише паніку. З передньої лінії люди бігли назад, а звідти інші бігли їм назустріч, і вся ця юрба була одержима страхом. Деякі навіть намагалися бездумно піднятися з траншеї, що означало для них вірну смерть. Вони відразу ж падали назад, на інших, або повисали на краю траншеї. Неначе дивом мені та одному фельдфебелю з 76-го полку, який безжально бив панікерів по головах затиснутою в руці рукояткою гранати, вдалося розплутати клубок тіл та пробити собі шлях. Адже нам потрібен був коридор, щоб усі могли розійтися без перепон. Ця плутанина не виникла б, якби люди не почали залишати позиції та тим самим не підбурювали інших чинити так само.
Ми укріпилися за одним із брустверів. Я викопав перед собою неглибоку яму та поклав у неї з десяток товстих англійських гранат; вони лежали там, немов яйця в гнізді. З деяких постів кулемети були спрямовані в бік ворога, і наші стрілки обмінювалися кулями з невидимим супротивником. Тепер нехай підходять, якщо справді цього хочуть. Вони лише проламають собі голови. Наді мною, на посту, стояв за кулеметом хлопець з 76-го полку, викапаний портовий вантажник з Гамбурга, огрядний, із почервонілим обличчям. Я все ще дивився просто на нього, коли йому в голову влучила куля, із гучним тріском, немов врізавшись у товсту дошку. І тоді я побачив, як він повільно осідає на коліна, і його тулуб сповзає по стінці бруствера. Я втупився на криваву пляму, яка збільшувалася із загрозливою швидкістю, поки не потекла маленьким струмком по траншеї.
Весь час те, що відбувалося на тому боці, всі рухи супротивника видавали, що поки що наші сили були рівними. Шотландці стріляли рушничними гранатами і одна з них навіть впала якраз посередині між двома нашими солдатами, які лежали на посту перед бійницями; якимсь дивом обидва уникли поранень. Інша граната просвистіла поруч та зловісно впала на стелю бліндажа, у якому я сховався; від цього удару серце у мене ледь не вискочило з грудей. На щастя, вона вибухнула надто рано, вниз полетіли лише маленькі уламки, і тільки її хмара пилу ще кілька секунд стояла переді мною. Раптом двоє солдатів, які лежали трохи далі попереду, вискочили зі свого бліндажа. Перший одразу звалився в окоп із кулею в голові, інший почав повільно повзти до нас, поранений у живіт.
Поступово траншеї наповнювалися мертвими та пораненими. Скрізь працювали снайпери, так що було вкрай небезпечно показатися навіть на один дюйм над краєм окопу. І есе ж підкріплення, яке йшло повільно, але прибувало до нас безперервно, забезпечило нам вогневу перевагу. Наш малий Шульц прибув зі своїми людьми та чотирма крупнокаліберними кулеметами, і роти легкої піхоти, що розташовувалися в тилу, підійшли та зайняли позиції в найближчих траншеях. До пізнього вечора на всій довжині траншей стояли один кулемет за іншим. Їхній вогонь пробив зрештою вузький коридор у все ще не захоплений край.
Тепер в мене нарешті з’явився час, щоб послати в тил вістового з донесенням; до цього я мусив думати про зовсім інші речі. Я вліз до окопу, в кутку якого все тулився до стінки мертвий хлопець з 76-го і в якому тепер був встановлений легкий кулемет. Кам’яні обриси села Врокур наразі мали бути ліворуч від нас, на певній віддалі. Попереду й правіше, приблизно за сто кроків від нас, паралельно з нашою, тягнулася ворожа траншея, у якій ми вдень чули вибухи та з якої тепер знову підіймалися хмари диму. Мабуть, це була робота іншого підрозділу, який діяв так само, як ми. У той самий час прямо перед нами, де ця траншея обривалася, починалася алея потрощених та спотворених дерев, яка зникала десь у Врокурі, на тлі червоного неба. Колись це був шлях між селищами Врокур і Морі. Між крайніми деревами натягнули брезент, який, утім, так щільно прорізали постріли, що крізь дірки можна було спостерігати за жвавим рухом позаду ворожих траншей. Було це підкріплення? Або супротивник повільно почав відступати? Я став за кулемет та взявся стріляти, поки вказівний палець не почорнів від диму, а вода для охолодження стволу не випарилася. Тоді один з кулеметників підбіг до мене з порожньою цистерною з-під води та залишив її, порадивши наповнити найприроднішим способом — все одно усі фляги з водою давно спорожніли.