Поки все лютувало навколо, я, будучи досі наполовину оглушеним, ще кілька секунд вештався на дорозі перед траншеєю. Нарешті мені вдалося обірвати смертельне марення та одним стрибком опинитися всередині. І вже вдруге під час цього наступу я ледь не звалився на голову Оскару, що якраз стояв там. Ми потисли руки посеред цього задимленого укриття, із бурхливою радістю людей, яких наче дивом викинуло з повного небезпек моря на берег. На фронті, неподалік від нас, виблискували гармати батарей, які ми мусили захопити. Наші вигуки стривожили ворога, і тепер жахливе полум’я насувалося над нами на траншеї, з яких ми прийшли сюди.
Раптом я почув, як Оскар запитує:
— Тебе поранили? Ти весь у крові!
Я опустив голову та побачив, що на однострої виступили темні плями. Я розстібнув кітель та сорочку: так і є, в мене таки поцілили. Два маленьких отвори зяяли на грудях вище серця, менший — де куля увійшла, і більший — де вийшла з тіла. Куля пройшла рикошетом трохи нижче Залізного Хреста, який я ніколи не знімав. Вхідний отвір був ближче до того боку, яким я був повернувся до схилу, де розташовувалися наші. Цілком імовірно, що той хлопець, який підбіг зірвати з мбне шинель шотландця, і був тим, хто в мене поцілив. Яке щастя, що його рука дала маху!
Мені треба було потрапити в тил, поки я ще мав достатньо крові, аби йти самостійно. Оскар перев’язав мене та на прощання потиснув мою руку.
— До зустрічі у Ганновері!
Чи здогадувався він, що настала його черга? Так ми і розійшлися. Я взяв із собою стрільця-невдаху та ми вдвох рушили через наші старі траншеї, поки Оскар очолив тих, хто вів запеклу боротьбу проти ворожої батареї.
Дорога, яку мені знов доводилося перетинати, лежала під щільним вогнем англійського кулемета, який бухкав з-за схилу. Одначе, я витратив кілька секунд, щоб підібрати захоплений вчора підсумок для мап, який лежав біля фатальної шинелі. Всередині був мій щоденник.
У траншеях творилося справжнє пекло. Все, що потрапило під обстріл батареї англійців, було охоплено полум’ям. Мені знайомі ці довгі коридори, які звиваються землею та через які сполучення і зв’язок між підрозділами відбувається, наче через артерії. Частенько вранці я проходив однією з них, і коли повертався ввечері, то на її місці можна було побачити тільки широку канаву з рихлого піску. Це був ненадійний притулок. Тепер ми пробігли цими траншеями, неначе нас гнали крізь стрій батогами. Лиш тоді, як минули їх, ми могли зітхнути з полегшенням, що найважче залишилося позаду.
Після короткої перебіжки ми зупинилися в бліндажі. Щойно ми протиснулися крізь вузький вхід у бліндаж, як над нашими головами, на рівні краю траншеї, прогримів звук розриву. З вогняної хмари вибуху розліталися навсібіч шматки землі та металеві уламки, один з яких із силою ковальського молота врізався у стінку бліндажа неподалік від мене. Оглушливий удар вибухової хвилі поклав мене обличчям на землю.
Оговтавшись, я зрозумів, що лежу розпростертий на тринозі кулемета. Голова звисала вниз, а очі дивилися прямісінько в калюжу крові, яка розповзалася з моторошною швидкістю. Я не відчував жодного болю, та в мене було набагато неприємніше відчуття, ніби мене важко поранили — у стократ гірше, ніж тоді під Камбре, коли куля зачепила мене, пройшовши крізь шолом.
Дивно, як у такі моменти відчувається власне тіло. Неначе напружуєш найбільш сокровенні життєві сили заради спроби втекти від себе самого та відчуваєш бажання відвернутися від себе, як від якоїсь огидної картини. Саме так я пояснюю собі, чому так часто можна спостерігати вираз певної відрази або жахливої втоми, який, немов гримаса, завмирає на обличчі мерця.
Я обережно спробував гукнути солдата, який був зі мною. Є такі відповіді, які людина не здатна витримати, та які все одно жадібно прагне дізнатися. У відповідь почув, що куля ковзнула мені по потилиці; але обидва отвори були так близько, що, здавалося, можна було не хвилюватися — це не глибока рана. Втім, я мусив поставити ще одне питання: я лишень попросив сказати, чи це справді все.
Ні, більше нічого немає. Я вислухав цю відповідь, як хтось, хто очікує на смертельний вирок, а натомість чує рішення про виправдання. Поки він робив мені пов’язку на чолі, я відчув, як життя знову починає нуртувати в мені. Мені вдалося оговтатися. Хоч у мене досі паморочилася голова і я чув у вухах пронизливий дзвін, все ж, це можна було стерпіти. Тож вперед, ще далі, туди!