Мені він подобався; його попередник був надто балакучим підмайстром: колишній офіціант, він часто доводив мене до відчаю тим, що, коли я хотів щось з’їсти, він розповідав мені ціле меню, хоча достеменно знав, що є тільки хліб та варення. Люди мають добре розуміти одне одного, якщо вони живуть у тісняві одного бліндажа. Постійна присутність людини, яку потайки недолюблюєш, може бути нестерпною, навіть якщо ви майже не розмовляєте.
З настанням сутінок прибули вантажівки. Коли підрозділи вишукувалися в шеренги та завантажилися, я всівся на сидіння поруч із водієм останньої машини, і ми поїхали на короткій дистанції та без зупинок, на межі можливостей автомобілів; у такі моменти згадуєш, що маєш серцевину в кістках і кров у венах.
Це була надзвичайна червнева ніч, у ясному небі сяяли в темряві тисячі зірок. Ми їхали без фар, але нам не потрібно було світло; запилена дорога чітко вирізнялася на фоні полів. У вузьких фургонах дзвеніли гвинтівки та шоломи, мотори заводили свої дикі наспіви, від яких наші чуття загострювалися виразніше, ніж під час будь-якого маршу, та які несли нас назустріч небезпеці, немов пульсування сталевого серця. Певно, вони кричали нам: «Ніколи ще люди не брали участь у таких битвах, як ви, у битвах зі сталевими птахами та дивовижними машинами, за стінами вогню та хмарами смертоносного газу. Земля бачила багато небезпечних та страшних звірів, але жоден з них не був озброєний страшніше та небезпечніше, ніж ви. Жоден клин лицарів та жоден корабель вікінгів не відправлявся ніколи в такий сміливий похід. Перед вашою атакою відкривається земля; вогонь, газ та залізні велетні ступають попереду вас. Вперед, вперед, без пощади та страху, адже на кін поставлено володіння світом!»
І наче супроводжуючи цю монотонну та жахливу пісню, з обох сторін на нашому шляху випливали руїни будинків та селищ, спустошені гнізда з білого каменю, знищені безжальним катком війни та позбавлені самої своєї суті. На них падав мовчазний та металевий світ місяця, ніби в чаклунському лісі, і проріджені обстрілами дикі сади стояли схожими на привидів, наче великі цвинтарі, тихо й непорушно. Над цим фантастичним пейзажем смерті панував важкий і густий запах тління. Скрізь на полях та перед в’їздами до сіл стояли вкопані в землю маленькі хрести, зроблені над насипами, де валялися простріляні шоломи, згорілі гвинтівки та дрантя, яке залишилося від уніформи. Ми всі звикли до цього пейзажу, який тепер проїздили на шаленій швидкості, і ледь не в кожного з нас лежав там у землі друг, який лиш кілька тижнів тому загинув під час великого наступу і тепер назавжди лишився у цьому краї.
Тепер починалася вже звична потужна гра фронту, чия широка мережа обплела всю місцину. Ми мусили зупинитися, щоб не видати себе, оскільки високо в нічному небі, невидимий, пролетів над нами літак, з якого скинули освітлювальну ракету, що кульовою блискавкою зависла над дорогою. Тремтливі промені прожекторів одразу почали намацувати темне склепіння неба, аж поки один не затримався на чужакові, що нагадував мерехтливу маленьку бабку, та торкнув його своїм білим світлом. За першим променем потягнулися інші, ніби щупальця величезного восьминога, і зрештою вони вполювали літак. Після цього його спробувала на смак важка батарея; зі зміни траєкторії вогню можна було здогадатися про лихоманкову роботу гармат. Зенітки високо закидали свої снопи вогню, і навіть кулемети посилали рої смертельних світлячків у небо, щоби хоча б одному з них вдалося пробити корпус цієї проклятої істоти та скинути її на землю, підпаливши або розірвавши на шматки. Кожна маленька гармата, навіть шестиміліметрівки, заповнені горючим фосфором, а й ті намагаються поцілити, аби показати: «Ми маємо приціли дивовижної сили, таблиці стрільби, створені завдяки холодній і зловісній математиці, та стрільців із орлиним зором. Ми в повній бойовій готовності: тільки насмільтеся наблизитися до нас!».
Раптом літак, який немов граційний метелик завмер поміж вогняними квітками, зробив несподіваний поворот, майже перевернувшись на одне крило, та зник у темному просторі. Ми могли їхати далі.