Дорога погіршилася; на узбіччях виднілися розбиті автомобілі, закидані вапном скелети коней, величезні купи порожніх ящиків від боєприпасів. Іноді ми петляли між глибокими вирвами від гранат або між уламками стін, відкинутих вибухами на дорогу. Все виглядало покинутим і залишеним у поспіху; у цій місцевості відтепер велася праця, яка вимагає виключно боротьби. Дерева стояли голі, з поламаними стволами або обрубаним гіллям. Ми проїхали повз величезну гармату, яка в очікуванні вирішальної години мовчазно стояла в укритті. Неначе небезпечний звір притаївся у хащі: назовні стирчало лише потужне дуло, що погрожувало небу. Щоби замаскувати гармату, її зафарбували кольоровими плямами та накидали навколо штучного гілля.
Нарешті вантажівки зупинилися. Ми сягнули зони ураження далекобійної артилерії, де вже не можна було пересуватися як групова мішень і в жодному разі не мав їздити транспорт. На високому насипі, де став вартовий загін, нас чекали провідники. Солдати спішилися, вишикувавшись у довгу колону, нарешті всі покидали цигарки і почався марш через пустище.
Ми йшли хвилястими пагорбами, що поросли сухою травою. У багатьох місцях земля була перекопана, на ній утворилися вирви — деякі, здавалося, з’явилися сьогодні чи вчора. Я йшов поруч із провідником, досвідченим воїном — я зрозумів це не з його нагород, серед яких був Залізний Хрест, а з того, як звучали його фрази, короткі, уривчасті, завжди точні.
Він зауважив, що цим позиціям не варто довіряти: погані бліндажі, прогнилі траншеї, надто активний супротивник — і, як наслідок, багато втрат за короткий час. Однак, у мене поки що не виникло враження, ніби це небезпечна місцина. Спалахи на горизонті були незначними, і лише час від часу підіймалися в небо ракети. Раніше ми бачили в стократ потужніші обстріли.
Далі справа, здавалося, було краще місце для того, щоб закріпитися. По інший бік безперервно гриміли важкі розриви, так щільно, що їх ледь вдавалося розрізняти, і в небі закипали криваві рани; зліва, де лінія укріплень вигиналася дугою так, що проходила майже за нашими спинами, було неймовірно вітряно.
У кожному разі треба було квапитися; під час маневрів на невідомій території завжди може спіткати неприємність. Ми могли потрапити під обстріл і втратити нашого провідника; тоді нам довелося б усю ніч кружляти, і хто його знає, може, ми зайшли б, врешті-решт, простісінько до ворожих окопів, як воно часто трапляється. До того ж сам вигляд цього дикого пейзажу викликав в уяві цілу низку жахливих образів, які мозок намагався відігнати як неможливі; зрештою, це вдалося з великими зусиллями.
Тому ми зраділи, коли нарешті дійшли до зруйнованого селища, яке розташовувалося відразу за передовою лінією. Вузька, витоптана доріжка зміїлася в залишках дворів, садків та парканів. У таких місцях зорова омана має особливу силу. Чуття пригнічені виглядом руйнувань, а тому вони намагаються домалювати картину й заповнити простір якимись видіннями. Це можуть бути ясні й чіткі образи: так перед зором підіймаються блискучі палаци, тоді як у реальності стоять темні й низькі будівлі або вартує на самоті розтрощений млин. Форми вирують і тонуть у небутті або перетікають одна в одну. Мабуть, це бліде місячне світло породжувало цю химерну архітектуру, яка, немов мелодія, захоплювала думки. Покинуті хатинки випромінювали якийсь сумний та примарний подив; здавалося, між руїнами стояв якийсь великий лемент.
Перед селом простиралося величезне поле, щільно всіяне вирвами. Ми зникли в низькій і частково зруйнованій траншеї. Ще кілька підрозділів рухалися траншеєю нам назустріч. Наспіх та не промовивши один одному й слова, ми минули їх. Мереживо траншей було щільним і заплутаним, постійно нам траплялися бліндажі, а з їхніх проваль тягнувся димок вогнищ. Ми перетнули потужну, добре розбудовану траншею, у якій непорушно стояли вартові — це була головна лінія оборони. Залишалося пройти ще підступи до передової; нарешті ми досягли нашої цілі.
На місці! Але ми надто рано зраділи — авжеж, адже до цієї миті все йшло так добре! Я раптово опинився на спині в кутку окопу, прямісінько біля нашого провідника, нічого спершу не зрозумівши. І ще раз! Розліт шрапнелі, який із пронизливим свистом розрізав повітря, яскраві спалахи вогню майже одразу над окопами, вибухи, рої куль і фонтани землі, і все це водночас. Ядучий угарний дим потягнувся вздовж траншеї. Позаду нас було чути крики та прокляття, через мене перечепився хтось у повному спорядженні, підвівся та кинувся далі. Шюддекопф з’явився з темряви з моїм шоломом. Здається, він знову легко відкараскався. Я зрозумів, що досі сиджу у своєму кутку, і подумав, що в нас є лічені секунди для того, щоби знайти укриття та сховатися там.