А зараз? Війна стала мобільнішою, в таких укріпленнях більше немає сенсу. До того ж треба визнати, що, коли наступ під Верденом приніс низку великих позиційних битв, контраст між безпечним існуванням у величезних штольнях і боями в окопах, які випалював вогонь і прорізали уламки снарядів, був надто великим. Але навіть якщо взяти це до уваги, все одно якби тепер перед наступом ми мали такі бліндажі, то за ворожої атаки нам довелося би долати такий самий шлях наверх, як тому, хто піднімається сходами на четвертий поверх будинку. Так що вже на середині шляху нас чекала би тепла зустріч із гранатами та вогнеметами, і ми не змогли б нічого вдіяти, особливо в тому випадку, якщо вони одразу розібралися б із виставленими на горі вартовими, перш ніж хтось це помітив.
Саме тому одного дня, після надто прикрої поразки на висоті Вімі, з’явився наказ по війську висадити всі штольні в повітря, а надалі не будувати бліндажі в землі на передній лінії більше двох метрів углиб.
Що означав для нас цей залізний наказ, зрозуміло було тільки тим, хто знає міць артилерійських батарей, які впродовж тижнів, часто без упину, обстрілювали траншеї. Тоді мусиш без жодного бліндажа безперервно сидіти під вогнем, яким тебе поливають гармати, кожна з яких може спустошити селище середніх розмірів, і в цей час тобі не залишається нічого, окрім як механічно й майже збожеволівши рахувати важкі удари вибухів — це випробування на межі того, що може витримати людина. Такий наказ, що залишає сотні тисяч голими й беззахисними під вогнем, є одним із найстрашніших смертельних вироків, які лиш можна витерпіти. Але час працює лише з крупними величинами, і в цій битві за жахливі руїни, де зустрічаються два світи, йдеться не про порятунок тисячі чоловіків, які, може, все одно загинуть, але про те, що дюжина тих, хто виживе, матимуть такі вигідні позиції, що зможуть використати свої кулемети та гранати у вирішальний момент.
Повернувшись до бліндажа, я почав вивчати польовий журнал сектора. Ці журнали нагадують про заляпані маслом та іржею зошити «Про запобігання нещасних випадків», які на заводах вішають біля машин і які хтось знімає з цвяха тільки від надто нестерпної нудьги. Цей я знайшов інформативним, оскільки він був написаний дуже лаконічно і там оцінювалися результати останнього наступу. Висновок мого попередника зводився до того, що захист має розташовуватися глибше. Ті, що атакують, не мають більше зустрічати одну чи декілька ліній траншей, але суцільний вогневий простір, у якому їхні сили поступово захлинуться. Цей простір у журналі названий передпіллям; він тепер пролягає між передніми вартовими постами та головною лінією оборони.
Тож ми виставили аванпости, які під час серйозного наступу мають із боєм відійти назад до головної лінії. Наше завдання нагадувало хвилеріз, який подрібнює та зменшує удар валу, що наростає, аж поки той не розіб’ється об пристань.
Сьогодні зранку я переселився до бліндажа, який знайшов учора, коли обходив покинуті в метушні окопи за передньою лінією. Переселення відбулося доволі швидко, і я послав туди Шюддекопфа, щоби привести там усе до ладу.
Так що тепер я оселився в просторій літній землянці, без сходів та дверей. Мабуть, вона була збудована ще наприкінці 1914, адже всередині все здавалося покинутим на тривалий час. Там не було нічого, крім напівзогнилої, складеної з трьох вузьких дошок лавки, на яку я постелив солом’яний матрац, кислий запах від якого відразу заповнив повітря.
Після того, як Шюддекопф мітлою змів купу запліснявілих консервних банок, порожніх пляшок, уривків газет та цілий шар сталево-голубих жучків, я остаточно став володарем цієї робінзонівської хижі, в яку крізь барвисту бавовняну завісу падали сонячні промені, і знайшов її цілком затишною.
Також навколо бліндажа все було облаштовано досить затишно. Зокрема, відразу біля входу, в стіні траншеї було прорубано нішу, краї якої треба було лише трохи підрихтувати, щоб поставити там стіл та лавку з дошок — кращу місцину годі собі уявити на будь-якому літньому курорті. Позаду бліндажа важкий снаряд залишив після себе величезну вирву, до якої я прокопав хід сполучення, де можна було б лежати та засмагати, відпочиваючи від постійного обміну повідомленнями, який ось-ось мав початися.