Роботи завершилися раніше, ніж ми думали. Я облаштував житло, і траншеї знову тримали мене у своїй повсякденній рутині.
Ми потрапили в досить непогану місцину й були цілком задоволені зі свого становища. Загублений закуток, у якому ми знайшли притулок, здавалося, був майже непомітним для артилерії. Ми лежали в тіні її гармат, які схрестилися над нами, аби гатити кудись удалину. Здебільшого вони були спрямовані на осердя цих позицій, Перелісок 125, який лежав двома секторами лівіше від нас і в якому часто бувало надто гаряче. Усі ходи сполучення, особливо ті, що перетинали селище, тримали під сильним вогнем. У ранкові та вечірні години деякі траншеї, в яких було важко приховати рух, накривали потужними вогневими ударами, так що майже миттєво вони зникали під хмарами пилу й диму. Тому, окрім втрат при ротації, скоро ми отримали ще трьох поранених, які потрапили під вогонь, поки несли їжу з польової кухні через село.
Також завдавала клопоту поява важкого грипу, флюїди якого вночі віяли з ворожих окопів і який виснажував своїх жертв та позбавляв їх усіх сил. Майже кожного ранку ми мусили відсилати в тил двох чи трьох чоловік, які бездіяльно валялися в лихоманці у своїх бункерах, і після того довго ще їх не бачили. Якби так пішло далі, ми мали би зменшити число постів — доволі ризикований захід, враховуючи, що оголилися б загорожі з колючого дроту.
Мені було вже не вперше місяцями лежати в окопах. Згідно з планом, рота мала шість днів перебувати в передпіллі, потім два дні на головній лінії оборони, усіяній глибокими штольнями, а ще чотири дні — на відпочинку, в селищі Аш’є, де нас тоді чекали наші провідники. Час у передпіллі, який уже на наступний день мав спливати для нас, був найбільш виснажливим, адже на головній лінії оборони виставлялися лише кілька постів.
Свій день я проводив приблизно так, лише з незначними відхиленнями.
О п’ятій мене будив Шюддекопф, який вже вертався з Пюісьє, куди щоночі польова кухня підвозила каву, воду, пайки і пошту — назустріч нашим посильним, що чекали в сутінках. Я підіймався і за один крок опинявся в траншеї. На кам’яній лавці стояв напоготові наповнений водою сталевий шолом, біля нього — кухоль і все, потрібне для вмивання. Освіжившись, я сідав на лавку назовні та у цілковитому спокої пив каву, про яку, на жаль, не можу сказати нічого хорошого. Також і пайок не надто спокушав; до хліба останнім часом давали сіру кашу з подрібнених м’ясних волокон. Зрештою, це було набагато краще, ніж жовта маса, яку ми прозвали мавпячим жиром і про яку потім казали, що вона зроблена з голів оселедця, і якої, на жаль, завжди було вдосталь. У кожному разі треба було стерегтися, адже великі блискучі мухи, яких тут було повно, просто ошаліли й використовували кожну можливість, аби відкласти туди яйця. Декілька разів їм це таки вдавалося, хоча я зберігав пайок у закритій скляній банці. Я пояснював це тим, що вони виприскували свої яйцеклади навмання. Також уже першого вечора я помітив, що мій хліб погризла миша. Це була одна з тих цікавих подій, які хоч якось перебивають нудьгу, тож я одразу вдався до контрзаходів. Я поклав маленьку приманку, потім дістав з одного патрона кулю, висипав майже весь порох та замінив його дробом, а тоді — причаївся в найтемнішому кутку бліндажа. І справді, незваний гість не змусив довго чекати на себе та був упольований точним пострілом. Здається, це справило враження на всіх тамтешніх мишей, бо з тих пір я не бачив жодної.
Після кави я набивав люльку, яка диміла майже безперервно, і перевіряв пошту. Це найприємніші півгодини за цілий день. Листи з дому, з мирних міст, які тут дуже важко уявляти собі, думаючи, що там життя триває звичайним ходом, спогади про останню відпустку — одразу в голові постає приємна картинка дозвільного ранкового настрою, з яким ступаєш по холодній і свіжій бруківці великого міста. Потім надходить черга газет; я читав про політику, яку ми тут, згідно з Клаузевіцем, продовжуємо іншими засобами.