Під час цього мирного ранкового читання починалася гра артилерії. Важкі снаряди прокладали собі шлях на такій висоті, що їхній літ звідти доносився тільки як протяжний шурхіт. Потім лунали на короткій відстані розриви, вже у селищі; між руїнами високо здіймалися фонтани пилу. Також усе пожвавлювалося в Переліску; розривалися дві чи три важкі міни, ніби на землю рушилися кам’яні глиби. Наша артилерія посилала відповідь; смертоносні, гуркітливі залпи, за якими надходив зловісний наспів, що тягнувся вдалину, можливо, у Фонкевілле або зруйноване селище Де ля Ефарм, де на мапі позначені позиції ворожої артилерії. Глухо й нерозбірливо вітер повертав звуки розривів. Між тим хмари шрапнелі, мов ватні кульки, розліталися над землею. Ці розриви звучали, немов удари по бляшаних листах, і маленькі спалахи вогню виглядали зовсім невинно; але хто хоч раз стояв у їхньому шиплячому вирі, той знає, наскільки це небезпечно і як вони націлені на все живе.
Між тим над бліндажем пурхали метелики-червінці та пташки, які спускалися на брудні калюжі біля вирв, і зграя жайворонків виводила свої безтурботні трелі. Мене теж нічого не тривожило, поки я сидів на своїй лавці, адже я вже давно так звик до відголосків битви, що для мого слуху вони звучали так само, як гудки трамваїв або сирени автомобілів для мешканця великого міста. Тільки іноді, коли особливо різкий удар лунав десь в околицях, я тішився, що цього разу ми отримали такий глухий закуток. Раніше траплялися часи, коли ми не могли навіть достатньо швидко вийти на позиції, які обстрілював ворог.
Тим часом наш вістовий Шмідт повертався з окопів та клав на стіл маленьку книжечку, вимоклу під дощами та вимазану землею. Це польовий журнал офіцера окопної служби, який під час кожної ротації передається разом із сигнальним пістолетом. Можливо, якщо хтось збереже її вже після війни, з неї набагато краще, ніж із будь-якої гарної оповідки, можна буде зрозуміти, що відбувалося на цій позиції. Після вказівки про час, через кожні дві години йдуть, часто розмитим через дощ почерком, лаконічні замітки про погоду, обстріли, незвичні звуки, діяльність ворога та виняткові події. З цих заміток я складав короткий звіт, який вістовий передавав до штабу батальйону — так званий ранковий звіт. Перечитуючи цей журнал, я не відкривав нічого нового, адже про все важливе мені повідомили би безпосередньо.
Потім я вдягав шолом, підперезувався та йшов до окопів, де вже кипіла діяльність. Тут розподіляли або планували роботи, там перевіряли пости, а офіцер із сержантом окопної служби обходили кожен кутик траншеї. Хтось із солдатів копав окоп, хтось працював молотком, хтось носив речі, інші сиділи біля своїх нір на сонці та штопали одяг або чистили зброю, а були й такі, від кого видно було тільки цвяховані підошви чобіт; вони лежали у своїх бліндажах, мов хлібці в пічці, та відпочивали від нічного чергування. Майже у всіх юні, худі, проте засмаглі обличчя та ясні погляди. Після запровадження протигазів, довгі бороди, які багато хто, можливо, носив із благочестивих спогадів про своїх дідусів у 1871-му, тепер зникли, і вузькі, чітко окреслені обличчя під напівтінню масивних шоломів, більш пасували до тієї справи, якою ми тут займалися. Важко уявити собі штурмовика, який носив би таку гриву.
У цей час з’являлися командири, офіцери генштабу та спеціалісти. Сапери натягували колючий дріт, фельдшер обходив вбиральні, уповноважений офіцер перевіряв протигази, респіратори та фільтри. З усіма цими людьми треба спілкуватися; якщо з ними разом старші за званням, то їм треба відрапортувати і провести їх до сусіднього сектора. Так що ранкові години пролітали доволі швидко.
Також я частенько навідувався до командира сусідніх взводу та роти, з якими мене пов’язували ще давні спільні спогади. Після великих втрат щоразу з’являються нові обличчя, але у той самий час і старі знайомі, які отримали поранення, повертаються назад із лазарету. З ними почуваєшся ніби вдома, навіть якщо вони теж живуть у бункері з дводюймовим дахом над головою. З ними я не лише обідав у лотаринзьких селянських хатах, пив у фландрських шинках або сидів за барними стійками десь у Брюсселі; я також міг спостерігати за ними там, де людина є тільки тим, що у неї всередині. Я бачив, як вони довгими днями лежали у своїх окопах, або в дивовижні та збуджені моменти перед наступом, коли весь світ мерехтить і витанцьовує неймовірними червоними вогниками. Я бачив також, як дехто з них отримував поранення, так що його треба було витягати з поля, і він знав, що може загинути будь-якої миті. Кращого випробування годі собі уявити.