Так, уночі може радіти той, хто залишив позаду траншею сполучення, а тому він так поспішає, що мовчки пробирається повз темні фігури, які трапляються йому дорогою, хоча було б зрозуміло, якби дві людини, зустрівшись у такому місці, перекинулися б хоч кількома словами. У бойових траншеях все ж краще, адже там знаєш хоч щось напевно, тоді як тут панує невідоме.
Тому вже з першими ранковими сутінками, коли посильні вирушають у паломництво по каву до села, вся картина змінюється. Вони йдуть відкритим полем, і пом’ята трава на стежках їм приємніша, ніж звивисті канави окопів внизу, де вони постійно наштовхуються з посудом на глиняні стіни. Посильні теж відчувають на собі, що таке безсонна ніч; вони веселішають, коли можуть знову вільно крокувати відкритим простором. Тільки коли вони потрапляють під вогонь, то стрибають униз квапливо, мов польові миші, які шмигають до своїх нір, щойно у повітрі починає кружляти канюк. Кулі, які лишень іноді свистять повз них коротко й безцільно, їх не надто турбують, тому що навколо вже занадто туманно, щоби їх могли побачити з позицій неприятеля.
Але коли вони повертаються, вже за годину, в ту самісіньку місцину потужно б’є кулемет, а зовсім поруч із ними високо здіймаються пилові фонтани, так що цілять явно не в кого іншого, а саме в них. І тепер вони мусять спуститися в траншеї, адже за своїми розмовами вони геть проґавили, що навколо поступово розвиднілося і стало ясно, як у склі. Тому вони власне й були доброю мішенню для навідника артилерії, який сидів по той бік нічийної землі, похмурий та сонний. Він ставить хрестик на своїй мапі, пише біля нього час, і наступного ранку посильні сильно дивуватимуться зі страшного обстрілу, втративши трьох поранених і повернувшись назад із порожніми мисками.
Поки сонце стоїть високо в небі, ходи сполучення стоять порожніми, адже людина перетворилася тут на нічну істоту й видає себе вдень тільки під час великих битв. На заході високо кружляв аеростат спостереження, він застиг десь над Бю-ле-Артуа — жовта, крихітна пляма, і все ж із такої висоти з неї помітний кожен порух, і озброєним оком звідти можуть заглядати до траншей. Але їм не видно нічого, крім, мабуть, якогось вістового, випадкового офіцера або пораненого, який шкутильгає до перев’язувального пункту. Все інше має самотній вигляд, тільки пижма й деревій схиляють свої суцвіття над краями окопів, а подорожник високо підіймає на спорожнілих шляхах свої крихітні суцвіття. Скрізь чути свист цикад у траві, товсті жуки, які впали в окопи, дряпаються в пилу, чубатий жайворонок приймає пісочну ванну в старій вирві, у якій земля вже розрихлилася, і де можна не боятися шрапнелі, уламки якої врізалися в крихку глину канав.
Сьогодні зранку, якраз о цій порі, яку я неймовірно люблю, мені забаглося прогулятися до Переліску 125, адже завжди приємно роздивитися у спокійний час якусь місцину, де майже постійно точаться бої. У такі миті кудись зникає напруга й невпевненість у місцевості та знову маєш важливу перевагу над тими, хто атакує. Оскільки не було обстрілу — до речі, цей зворот є свідченням того, наскільки війна для нас стала природним явищем — і я нікуди не поспішав, я сів на порослий травою схил траншеї та поснідав, спостерігаючи за комахами. Тоді я дістав ніж, який я звик носити в піхвах, пришитих до штанів, як у селянина, та вирушив до сумнозвісного Переліску, про який мені вже так багато розповідали.
Звичайно, він не виглядав затишно. Ґрунт, який покривав лише тонкий чорний шар гумусу, прорізали багато вирв, а білий попіл щільним шаром усипав жалюгідні залишки хащ, які здавалися тепер блідими й хворобливими, ніби росли в підземеллі. Вирвані з коренем кущі та гілля були хаотично розкидані та частково засипали зруйновані окопи, в яких у багатьох місцях можна було пересуватися тільки повзком. Потужні стволи високих дерев, там, де вони не лежали на землі, стояли без гілок. Уламки позрізали кору й заболонь, і тільки продірявлена ядрова деревина ще підіймала армію голих щогл, які ніби поїла жахлива хвороба. Я спробував уявити собі картину того, що нас може чекати: цей скам’янілий ліс уночі, над яким нависають освітлювальні ракети, чиє яскраве світло заморожує сніжно-білий підлісок під своєю примарною тканиною. Під гігантськими гілками, чиї чорні тіні блискавично змінюються, полум’яніє битва гранат і кулеметів, з такою беззмістовною жорстокістю, яка мислима тільки в цьому простому та дикому пейзажі. Адже якийсь страшний дух перекреслив тут усе зайве, створивши тло, яке дійсно пасує до цієї картини. Тут людині не залишається нічого іншого, окрім як знову стати частиною природи та підкоритися її незбагненним законам, які вимагають істот із крові та мускулів, із зубів та кісток.