Коли я досяг шляху до Пюісьє, то помітив, що перед входом у село на доволі короткій відстані рвалися важкі снаряди. Луна від них ще довго гуляла рівниною, і мені стало моторошно на самоті. Тож я і прискорив крок, щоб якнайшвидше пройти це місце, яке не можна оминути без того, щоб не застрягнути в хащах садів, із прихованими в них колодязями, колючим дротом та розтрощеними будинками.
Я зауважив інтервал між вибухами та поділив шлях, який залишався, на окремі відрізки. Наступний крок полягав у тому, щоб підійти якомога ближче до небезпечної межі. Далі треба було почекати до наступного розриву, аби перебігти до великої штольні санітарів на краю Пюісьє, а там — перехопити підрозділ і пробігти селом, щоб зникнути зрештою у траншеї. Це все вдалося б здійснити, якби за першого ж ривка я не загубив підсумок для мап, який мені аж ніяк не хотілося втрачати, зокрема через те, що під час великого наступу він дістався мені як трофей, успадкований від англійського офіцера артилерії. Щойно я відшукав підсумок, одразу ж над селом знову загриміло, і в мене був час тільки для того, щоб зіщулитися за обрубком дерева, чий зрізаний снарядом ствол лежав на краю дороги. Три вибухи прогриміли в лощині, з якої поплив дим, а четвертий снаряд із різким свистом упав на дорозі, так що бризнули іскри й далеко розкидали землю та уламки. Хоча небезпека вже минула, від миттєвого переляку я скотився за повалений ствол дерева, але втратив рівновагу й упав у траншею, полетівши сторч на сухе гілля. Коли після цього я дістався бліндажа, від якого мене відділяло лише декілька кроків, я побачив, що посеред дороги, розкинувши руки, лежить чоловік. Це був вартовий, якого відкинуло вибухом із його поста. Я збіг сходами вниз та застав там медика з іншого полку, якого потягнув за собою та показав йому тіло.
— Тут вже нічого не вдієш, — зауважив він, тільки кинувши погляд, і вже не треба було бути медиком, щоб переконатися в цьому.
Великий уламок пробив потилицю, пройшовши крізь шолом, і зі спокійного обличчя загиблого було зрозуміло, що кінець настав одразу.
Я не став затримуватись у бліндажі, де пахло карболовою кислотою, лише дочекався наступного розриву, переконався, що дістався села, і зрадів, коли, мов кріт, міг зануритися в траншею, що вела з Пюісьє. І так само я зрадів, що зараз мені не треба було до Переліску 125, де, здавалося, знову заварилася колотнеча. Натомість я повернув праворуч до сектора А, де все ніби було спокійно.
Коли зранку я сидів у своїй альтанці, в похмурому настрої від того, що був досі втомлений після ночі, я почув на свій подив, як Август Шюдекоппф насвистує пісеньку. Коли чоловік із Люненбурзької Пустоші починає свистіти, це так само змушує замислитися, як коли неаполітанець мовчить. Тоді його мають переповнювати направду особливі відчуття. Це справді був особливий випадок, ще й тому, що Шюддекопф був «на валізах». На світанку посильні принесли звістку, що надійшов дозвіл на відпустки. Так що Шюддекопф міг на чотирнадцять днів відвідати своє маленьке село, заховане десь між Целле та Ільценом у Пустоші, де на нього чекала його молода наречена.
Я дав йому цю відпустку від усього серця, адже з тих пір, як мій вірний Фінке отримав поранення у великому наступі, а його наступник, офіціант, не повернувся одного разу, вирушивши по харчі, у нас двох було зразкове фронтове товариство. Я розмовляю мало, він ще менше, і тому ми добре зжилися. Перш за все я знав, що можу на нього покластися. Це вартувало багато, адже в бою він стояв найближче до мене. За його попередника я кілька разів зауважував, що в небезпечні моменти той із незбагненною швидкістю кудись зникав. Коли ж після цього він знову з’являвся, то розповідав мені про такі геройства та авантюри, які він пережив за цей час, що порівняно з ним я почував себе жалюгідно. Але із Шюддекопфом я не мав оглядатися і міг бути впевненим, що він стоїть позаду мене, завжди з тим самим незрушним обличчям. Тому я побажав йому всього найкращого, коли в обідню пору, споряджений важким багажем, він відбув.
Його заступник, Отто, який тепер вже кілька днів піклувався про мене, належав до зовсім іншої породи. Він був хорошим воїном, але поганим солдатом, мав потяг до авантюр та непослуху, так що «прусська дисципліна» була явно не для нього. Відзначитися тут він міг тільки з гіршого боку, і мені здавалося, що в мирному житті він не часто покидав поліцейське відділення. Тож він міг радіти, що потрапив до мене, адже я завжди маю багато роботи для таких хлопців. Він належав до людей, які завжди трапляються серед добровольців, але які залюбки ухиляються від рутинної служби. Тому для фельдфебеля роти вони є постійним головним болем; офіцер, який надає або мав би надавати значення поводженню під час бою, ладить із такими краще.