Я знав його вже близько року, з того часу, коли ми стояли у Лотарингії та отримали свіже поповнення після втрат у перших боях. Мабуть, у мене є дар із першого погляду розпізнавати людей, яких ще не покинула первісна сила, тобто відчувати їх, як один вільний каменяр відчуває іншого. Коли я побачив цього Отто вперше, мені спало на думку: «З ним щось не так». Це одразу ж підтвердилося, хоч і несподіваним чином, коли фельдфебель, який тримав папери на переведення, прошепотів мені з-за спини: «Цього разу ми отримали поганеньке поповнення, це все люди, яких хотіли відправити до резервних батальйонів; у цього в справі одна догана на іншій, а ще він уже побував у тюрмі».
Тому я зрадів, коли Отто через якийсь час зголосився на одну вилазку, яка мала відбуватися близько до французьких позицій. Я взяв його з собою, хоча тоді була ціла шеренга добровольців, і виявилося, що я зробив хороший вибір. Вилазка пройшла настільки безуспішно, наскільки це взагалі можливо, ми не взяли жодного полоненого й натомість майже всі, хто брав участь, отримали поранення. Щодо Отто, то його вважали зниклим безвісті, коли ще через півгодини він з’явився, тягнучи на собі кулемет, який він здобув сам-один. Були проблеми зі штабом, про операцію повідомили навіть у французькому армійському листку, і цей кулемет був єдиною втіхою у всій цій прикрій справі. З цього дня почалася дружба, яка для мене, звісно, мала багато темних сторін.
Я не хочу говорити про дрібні, хоча й щоденні, неприємності, які завжди переживаєш через впертого хлопця, який вбиває собі в голову то одне, то інше. Я би давно спробував здихатися від нього під час якоїсь із частих передислокацій, якби між ними не відбувалися щоразу бойові дії, у яких він здобував собі нову славу. Без сумніву, є такі люди, які в повсякденному житті відчувають себе, як риба, винесена на берег; тільки в небезпеці вони оживають та поводяться, ніби в рідній стихії.
Після другої битви за Фландрію, у якій він знову відрізнився, мені спало на думку, що, можливо, нагорода тут могла би сотворити диво. У кожному ремеслі, як виняток, трапляються такі натури, які просто приречені на невдачі. І вони гинуть, якщо поруч немає таємного покровителя, який прийде на допомогу.
Я поділився з фельдфебелем, що думав подати Отто або на єфрейтора, або на Залізний Хрест Першого класу, і той одразу ж скривив обличчя, наче вкусив кисле яблуко. Але оскільки мене ніяк не можна було відговорити, він був змушений погодитись на Залізний Хрест, як менше зло.
Цій перемозі я, втім, радів не довго, адже вже наступного ранку, коли фельдфебель, як зазвичай, з’явився за моїм підписом, він додав зі зловтішною посмішкою:
— Між іншим, хотів би повідомити, що фузилер Отто з учорашнього вечора зник, залишивши свої речі, і сьогодні зранку також не з’явився на службу.
Звичайно, це була прикра невдача, і мені не хотілося, щоб він зник назавжди. Одначе, він таки з’явився за кілька днів, його повернули з Туркуана, міста біля Лілля, у якому ми напередодні були у відпустці. Рота якраз мала вирушати, коли він повернувся, і я відчув, ще до того, як побачив його, що всі дивляться на мене, хтось зі зловтіхою, а хтось із цікавістю.
Коли під час маневру я крокував поруч із ним позаду колони, мені вдалося довідатися в нього, що йшлося про романтичну історію з дівчиною, до того ж далася взнаки втома від тяжкої служби. Звісно, це було не за правилами, але ну їх до дідька! Так що я вирішив не залишати його напризволяще, і мені вдалося вирвати його з лап військового суду та залагодити все так, що командир батальйону закрив справу після кількох діб арешту. До того ж у нас почалися труднощі на фронті.
Тож я взяв його до себе, щоб на якийсь час він не потрапляв на очі фельдфебелю. Крім того, він був мені потрібен для одного завдання. З іншого боку, в мене було тривожне передчуття, що впродовж наступних кількох днів нічого хорошого на мене не чекає.
Увечері до мене навідався командир сусідньої роти, яка розташовувалася справа від нас і належала до іншого полку — лейтенант, який хотів обговорити зі мною оборону незайнятих траншей, що розділяли наші сектори.
Тут вже Отто мав показати, на що він здатен, і приготувати цілий казан грогу на спирті. Ми сиділи в альтанці, пили грог та курили, і оскільки денна спека ще трималася в траншеях, скоро нас охопило відчуття приємної сонливості, яке росіяни називають «третім потом». Одноманітно дзижчали цвіркуни; мій гість зняв кітель та поклав пістолет на стіл. Ми почувалися так ліниво й затишно, наче в хатинці лісничого посеред глибоких хащів.