Ми робили довгі паузи, а потім знову повзли вперед, настільки обережно, щоб не поворухнути ані травинки. Глинистий ґрунт потріскався і від спеки нагрівся так, що майже опалював руки. Міцний запах землі та летючий аромат трав і квітів змішалися в цій канаві, мов на пательні, до одного бродіння, яке відчуваєш тільки такого спекотного дня, коли лежиш обличчям в землю, наче звір. Отто тримався поруч; я не чув його, тільки час від часу відчував, що його голова торкається моїх підошов. Так повільно ми долали простір та зрештою досягли підніжжя пагорбу. Там була свіжа вирва; її, мабуть, залишив снаряд із потужною вибухівкою, адже вона була пласкою, як гніздо лелеки, і трава навколо була випалена вибухом до чорної повсті. На краях вирви ріс чортополох із крупними червоними квітками, на які я натрапляв тільки тут, де роками ані плуг, ані коса не торкалися поля.
Повільно я заліз до цієї вирви та визирнув за її край. Рослини були мов стіна; я мусив спочатку дістати ніж та зрізати один кущ чортополоху, щоб прорубати собі вікно. Це треба було зробити зовсім беззвучно та обережно, адже цілком могло бути, що ворог заліг на відстані витягнутої руки від нас. Тому, зрізавши стебла, я мав також, сантиметр за сантиметром, геть повільно затягнути весь кущ до своєї вирви.
Тепер я нарешті міг роздивитися. За пагорбом на рівнині простягалися, наче вимерлі, ворожі окопи, їхні обриси мерехтіли в гарячому повітрі, яке коливалося над землею. Одразу попереду траншея круто підіймалася вверх та вела на той бік пагорба, приблизно за тридцять кроків від нас, завершуючись виступом, який було укріплено колючим дротом та рогаткою. У цю загорожу подекуди впліталася трава, що засохла до жовто-коричневого відтінку. Там мав би розташовуватися пост супротивника. Я все обдумав: це була та сама траншея, залишки якої забезпечили нам укриття, лишень на тому боці вона не була занепалою і нею можна було пробратися до посту. Це і мало бути те місце, з якого через пагорб жбурляли гранати, як я вже давно здогадувався. Тепер я також побачив, що нічна вилазка не дала б результату, оскільки ця траншея була так щільно загороджена колючим дротом, що здавалася майже неприступною для штурму, принаймні без підготовки.
Бруствер чітко окреслювався над землею, не видно було тільки самого вартового. Я сподівався, що, почуваючись у безпеці, він хоча б трохи висунеться з укриття, але дротяна загорожа, переплетена з чагарями, мов стіна, приховувала сліпий кут траншеї, де він мав би стояти. Лиш трохи позаду залишався короткий відрізок траншеї, який було видно зверху, вузька смуга землі, яка одразу ж зникала за поворотом. Це спостереження здавалося незначним, і воно могло до того ж залишитися єдиним до настання темряви, але коли полюєш на найнебезпечнішу істоту в світі, тебе не мають лякати ані час, ані зусилля. Тож я вирішив чекати та не зводити очей з цього місця.
Я зручно вмостився та трохи підняв одну ногу — знак, який Отто, що лежав одразу за мною, втямив миттєво, бо я відчув, як він проштовхнув ствол карабіну вздовж мого стегна. Я поклав гвинтівку біля себе, зняв запобіжник та прицілився, врахувавши, що лежу на лівому боці. Це був короткий карабін з дерев’яним корпусом, де майже немає блискучих деталей. Тож я наважився обережно виставити гвинтівку ще більше вперед, так що її дуло виходило між двома кущами чортополоху. Тепер залишалося тільки впіймати на мушку те відкрите місце траншеї, і все готово. Я подивився на ручний годинник і зауважив час.
Чи справді по той бік земляного валу на посту стояла людина? Ми не чули ані кашлю, ані жодного слова, ані шепоту, ані бодай пісеньки, які всі вартові люблять насвистувати з нудьги, — не було чути навіть звуку, з яким вартовий переступав би з ноги на ногу біля бруствера. У полуденній тиші та на короткій відстані я би вчув і найменший порух.
Але нічого не ворушилося. Тільки якоїсь миті почала тріскотіти велика сарана й одразу ж замовкла, немов злякавшись власного звуку. Потім з’явився рій маленьких блакитних метеликів, які літали навколо чортополоху; мені здалося, що я розрізняю удари їхніх крилець. Я чув тік-так годиннику та шум, з яким осипалися піщинки на схилах вирви. Було зовсім безвітряно, і все ж іноді тихі хвилі прокочувалися крізь барвисту рівнину: спека сунула землею.
Спека заповнювала вирву, ніби це була плита пічки; вона нагрівала дуло гвинтівки, від неї димілася голова, а думки плуталися й танули, наче віск. Але серед виру думок, які губилися у дивних манівцях, ніби у хвилини перед глибоким сном, ховалася воля — наче одинокий звір посеред ландшафту, над яким тягнуться хмари та зграї птахів. І ця воля одразу ж напружувалася, коли шелестіли стебла трави або коли зір піддавався химерним маренням.