Поголос про такі випадки дуже швидко поширюється траншеями. За п’ять хвилин після лиха я був на місці та віддавав необхідні розпорядження. Це важливо, адже щоразу, коли смерть вривається так несподівано, всіх охоплює глибоке пригнічення. Коли я прийшов, мертвого вже винесли знов до траншеї, і його товариші стояли навколо нього. Вони спробували перев’язати рану бинтами, які, втім, одразу ж просякли кров’ю, і загорнута голова нагадувала червоний безформний м’яч. І тим не менш мені вкотре впала в очі велична й спокійна поза, яка властива загиблому відразу після смерті. Чи то руки, які були складені на грудях, справили таке враження, чи то пряма постава, яку не помічаєш у сплячого. Мені часто здається, буцімто в мерцях на короткий час відбивається та напруга, яка робить їх гідними поклоніння і відділяє від нас на недосяжну відстань.
Хоча я бачив вже багато мерців, я ніколи не міг звикнути до цього видовища, і також сьогодні зранку, коли я схилився над загиблим, знову дивувався з дивної поведінки, яку інколи помічав за собою. Очі втуплюються вдалину, ніби вони не хочуть чітко сприймати предмет перед собою, коли натрапляють на нього. Думки теж немов спаралізовані. Це наче на мить побачити вхід до пекла, який одразу ж закрився. Можливо, у мертвих є ця таємна, непереборна сила.
Це все складні матерії, і правильно робить той, хто невдовзі забуває про це. Я також помітив, що в присутності мертвого проявляється різниця між расами. Наприклад, там був один чоловік з його взводу, родом із однієї з наших східних провінцій, може, пієтист чи сектант, який схилився над небіжчиком і почав дуже монотонно щось бурмотіти. Для мене це було вищою мірою неприємно та неприродно. Іншим здавалося так само, бо відразу я, із прихованим схваленням, почув сухе: «Стули пельку!», яке поклало край цьому недоречному ниттю.
Фронтом ширилися дивні чутки. Усі бачили, як навколо шепотілися, схиливши голови, і самі обмінювалися почутим, коли зустрічали своїх давніх приятелів. Говорили про великий наступ на Реймс, від якого ми багато очікували і який, як і багато сподівань на цій війні, здавалося, безславно й безслідно захлинувся. Таке вже траплялося, наприклад, під час атаки під Верденом, про яку поступово говорили дедалі менше та яка зрештою перетворилася на оборону, поки її не заглушив грім битви на Соммі. Мабуть, тоді все було точнісінько так само, і військові звіти користувалися тією ж самою обережною мовою. Тоді спробували оточити супротивника й вибрали для цього свою найсильнішу позицію, та навіть якби атака провалилася, що ж, ми були готові відразу показати, на що ми ще здатні. Сьогодні ж усе зовсім не так. Умови ті самі, але сприймаються вони вже інакше.
У мене було дивне відчуття, коли напередодні я стояв перед дверима мого зрубу в селі, а мій приятель Берт закінчив довгу розмову такими словами: «Все загинається, будь певен. Тепер настала черга американців, і коли вони підуть у наступ, то прорвуться так, як ми у 1914-му». Мабуть, я можу сказати, що це був перший раз, коли мені закралася думка: «А що, як ми й справді програємо?».
Це була досить неймовірна думка, висловити яку вголос до підписання миру означало смертну кару. Але вона вже поселилася в мені; від подиву я не став сперечатися з Бертом, і я думаю, що в ці дні багато всього відбулося саме через це.
У нас тут також здавалося, що справи не йдуть на краще. Учора ввечері, коли ми вже збиралися повертатися на позиції, прийшов наказ, що наразі ми ще можемо відпочивати. Ширилися звістки, що готується наступ, і саме з цієї причини відкладається ротація, мовляв, вони хочуть тримати напоготові підрозділ, який добре відпочив. Досі ми мусили дорого платити за такі дні відпочинку. Я використав цей час, щоб розібрати пошту.
«Любий Фріце, дякую за Твій лист. Як справи з легенями та рукою? Ми зараз на спокійних позиціях; я маю час відновитися після останнього поранення й згадати про чудові дні в Рейбурзі. Ми майже на канікулах; сонце припікає, і ми тут усі вже засмаглі, наче індіанці.
Отже, скоро ти одужаєш настільки, що знову зможеш потягом привезти на фронт резервістів. З Твого листа я зрозумів, що це стає досить неприємним завданням, після виконання якого відповідальних ситуацій не менше, ніж у бою. Постріли з потяга, дикі крики, безлади й погрози, все це нагадало мені про «Розгром» Золя, образи якого ми ще ніколи не могли уявити собі у німців. Можу собі уявити, як ти радів, коли відправив цю роту до їхньої дивізії після того, як чверть із них втекла дорогою.