Можливо, все ще зміниться: ми переможемо у війні та здобудемо велику владу. Із нею завжди є що робити, і для цього завжди потрібні чоловіки. Є багато островів, про які вже Дон Кіхот знав, що вони належать до оздоб влади; опинившись де-небудь на Мадагаскарі, перш за все я завербую дві сотні таких хлопців, як Отто, і вони не нудьгуватимуть у мене жодного дня.
Утім, ми цілком можемо потрапити до первісних країв і в інший спосіб. Наші знаряддя стали сміливішими та небезпечнішими і вони дедалі тісніше сплітаються з владою. Я вже думав про це, коли нещодавно був у гостях в авіаторів. У державі, яка може виставити двадцять тисяч літаків, багато галасу можуть наробити ті, хто радше зламає собі шию в мирний час, ніж у часи війни.
У нас позаду були криваві дні. Час на позиціях пройшов без важливих подій; перший день ми провели на головній лінії оборони, задоволені, що можемо відпочити, а тоді все пожвавилося. Далі, як завжди, впродовж кількох днів відбулося стільки всього, що в нас майже не було часу на сон і ми перебували в стані, що нагадує морську хворобу. Все розвивалося поступово.
Кожен знає настрій, який охоплює взвод, що змінює позиції та відходить до траншей, що розташовані далі позаду. Тиск, з яким безпосередня близькість ворога та постійна тривога збуджують і напружують всі чуття, починає слабшати і поступається місцем потребі у відпочинку. Хоча все одно можлива раптова атака, але тут це менш імовірно, ніж попереду, і це заспокоює душу. Тому тут також міцнішим є сон, який на передовій настільки чутливий, що кожен найменший шурхіт перериває його і сплячий за залізною звичкою одразу ж хапається за зброю; щодо пробудження, то на спокійних позиціях це така ж насолода, як прокинутися в неділю вранці після важкого робочого тижня. До цього місця прив’язуєшся і з цим нічого не поробиш, ось чому тут займаються різними дурницями, щоб заповнити час, який знову починають розглядати, як свою власність. Скупчуються на постах або разом сидять і теревенять біля входів до штолень; розкурюють люльки та читають пошту. Обличчя, які здичавіли від негоди, нервів і зусиль, знову пом’якшує цей недільний настрій, який добре знають будівельники, що після важкого робочого дня сидять гуртом за столом пивнушки. За одним із брустверів звучать протяжні звуки окарини, поруч хтось вистругує собі тростину — неодмінний супутник солдата, інший намагається зробити з мідного кільця гранати відкривач для листів, який, можливо, за кілька поколінь лежатиме десь у кутку селянського будинку на Люненбурзькій Пустоші. Питва немає — що ще залишається робити? Тут знову набувають невибагливі звички первісної людини; лежати на сонці та насолоджуватися тим, як стікає час, мало думати й довіряти тільки простим інстинктам — навряд чи в первісних селищах жилося інакше, коли населення поверталося з полювання або з війни.
Цей настрій заволодів нами й сьогодні. Я сидів, роздягнувшись по пояс, на сходах траншеї на розі Шляху Пюісьє та заглиблювався в роман «Вальдрьошен, або Переслідування довкола земної кулі». Внизу, перед бліндажем, сидів Шюддекопф і своїм кишеньковим ножиком тер чорні краї рукавів мого кітеля, які забруднювалися під час чергування на позиціях. У ніші, викопаній в одній зі стін траншеї, стояв над нами вартовий із сигнальними ракетами, типовий кістлявий північний німець, який за дві години поворухнувся тільки коли вибив свою люльку об приклад гвинтівки і знов підкурив її. Вперед і назад пройшов перед нами сірий силует, із повільними, немов на прогулянці, кроками, як зазвичай ходять у траншеях. Повітря було важким і тихим, якщо не зважати на легкий гул, який час від часу нагадував про ближчі та гучніші розриви. Над просторими лугами стояв запах випаленої трави, але тут, всередині, ми бачили тільки трухляві жовті стіни, каміння з яких кришталево виблискувало на сонці та час від часу осипалося у вузький струмінь, що нагадувало пісочний годинник. Здавалося, що час тут завмер. Так тривало ще довго до прибуття кухні, якому завжди радіють, по-перше, через те, що тут ніколи не відчуваєш себе ситим, а по-друге, тому що завжди має бути щось, чого можна очікувати.