Раптом мовчазний вартовий подав голос:
— Зелена ракета над Переліском!
Цими днями зелений означав вогонь на знищення, але одна зелена ракета не викликала хвилювання. Часто буває так, що оборонці якоїсь траншеї, запрошуючи вогонь, хочуть просто взяти перепочинок. Та все одно було дивно, що вистрелили тільки одну ракету. Здавалося, наші артилеристи теж списали це на одну з дорогих помилок, яких припускаються, коли офіцер окопної служби зарядив не той патрон. Тільки коли попереду друга комета піднялася в небо, а за нею після короткої паузи полетіла слідом ще одна, запрацювали кілька польових гармат, мов дворові собаки, які завжди лізуть кусатися. Невдовзі вони замовкли, поки нова ракета не виманила з них ще одну серію снарядів. Артилеристи сприймають такі ситуації особливо холоднокровно, адже на великій відстані зростає і відчуття безпеки.
Ми вибігли на пост і дивилися на Перелісок, де не було помітно нічого незвичайного, крім тонкого стовпа диму, який підіймався над зрізаними верхівками дерев. Здавалося, там падали тільки окремі важкі снаряди, що не було схоже наступ, але, можливо, дуже дошкуляло, і на передовій сподівалися, що робота нашої артилерії у ворожих траншеях дасть їм перепочити.
У тому ж випадку, якби становище справді було загрозливим, англійці швидше за все накрили б вогнем також селище та наші позиції, адже коли збираєшся серйозно схопити когось за горло, спочатку потурбуєшся про оточення та зробиш так, щоб відрізати будь-яку підтримку. Руйнівний вогонь — ось правильний вираз, який описував те, що там відбувалося. Саме тому так мало можна було побачити. Важкі снаряди глибоко заривалися в землю, і тільки іноді видно було, як у повітря злітає гілля або ціла колода. На початку війни ми, напевно, уявили б, що насправді то люди, яких підкинуло так високо від вибуху, але з того часу наша фантазія дещо охолола.
Найнеприємніше — це все ж почуття відповідальності, яке завжди пробуджує тривожний та сповнений сумнівами настрій. Чи маю я скомандувати тривогу? Послати допомогу на передову? Просто почекати? Ситуація може здаватися простою, але коли вона трапилася так несподівано, її супроводжують болісні роздуми, і це можна порівняти з тим відчуттям, ніби забув щось дуже важливе. І тому іноді трапляються такі неймовірні помилки, які можна пояснити тільки цим незвичайним душевним станом.
Перелісок знову потрапив у центр уваги і, напевно, про це вже доповіли по телефону. Через короткий час з’явився також літак, який кілька хвилин кружляв над ним, ніби орел над своїм гніздом, що потрапило в небезпеку, а потім знову зник на горизонті. Потім із Переліска показалася перша людина, це був вістовий, який біг через Шлях Пюісьє, прямуючи до командира батальйону. Видно було, що він вискочив прямо з вогню, його кітель перетворився на дрантя, а з почорнілого обличчя стікав піт. Він попросив у нас води, і Шюддекопф простягнув йому фляжку, яку він спорожнив залпом. З нього не можна було нічого витягнути, тільки що Перелісок обстрілюють важкими гранатами, «штольнеломами», як він їх назвав, і що в них на передовій багато людей надихалися газом. Він зник і знову пробіг повз нас через півгодини, ведучи групу санітарів, які несли на спинах дихальні апарати.
Пізно ввечері вони повернулися. Вони тягнули носилки з парусини, на яких лежали люди з витріщеними очима та посинілими обличчями. Час від часу всі зупинялися, і отруєним підносили кисневі балони. У цій процесії було щось страшне й незбагненне; ми ніби бачили навантажених своїм виводком мурах, які минали нас. Отже, великі гранати були начинені угарним газом, який накопичився у безвітряному підліску та отруйними струменями затік у штольні.
Також і солдати з кривавими ранами, чиї перев’язки, як сніг, вирізнялися на брудних уніформах, шкутильгали повз нас, хоч і поодинокі, адже, попри важкий обстріл, число поранених було незначним. Тим, у кого влучили крупні уламки, звичайно, вже не можна було допомогти. Скрізь від вибухових хвиль людей кидало просто в дерево, придавлювало до землі зрізаною гілкою або ранило щепкою, що пролітала повз. На ділянці обстрілів, де кожен, хто тільки може, намагається знайти якесь укриття, всього цього не видно, але тут, де жертви зійшлися разом, помічаєш, наскільки дієвим був обстріл. Більшість поранених здавалися настільки приголомшеними та розсіяними, що вони зовсім не чули, коли їх хтось гукав. Інші залишалися стояти й нагадували п’яних, бо вони, збуджено сміючись, говорили про купу непов’язаних між собою речей. Ми добре знали цей стан. Один із них, проходячи, сказав, що трохи далі у канаві лежить ще один чоловік. Були послані двоє добровольців, які притягли неживе тіло, на якому не було жодних ознак поранення. Може, це було отруєння газом, може, серцевий напад; могло також бути, що від тиску вибухової хвилі в нього полускалися судини. Його поклали до бліндажа.