— Бідолаха, — чую я біля себе незнайомий голос. — Ось він і помер. У нього витік весь мозок…
Я оглядаюся та помічаю на листі чортополоху сіре місиво, у якому лежить блискучий латунний запал гранати. Ні, тут не можна залишатися, тож далі вперед! Під час гонитви я відчуваю удар в голову та розумію, що в мене влучив уламок. Мозок починає витікати; я роблю такий висновок з того, що все важче стає думати. Ех, і звідки мені знати, яка сила приховується в думках; ми живемо, наче істоти з морських глибин, не здогадуючись, яке величезне тяжіння долаємо увесь час. Попри це я біжу далі, поки не опиняюся в безпеці біля якоїсь польової кухні. Там вже зібралася купка втікачів, які з голодними очима чекають, коли можна буде відкрити кришку. Мене просять накласти їм у тарілки рису. Та, нездатний замислитись, замість тарілки я нахиляю до чану свою голову. Тоді я знову насипаю до тарілок зернятка рису та помічаю з жахом, що між ними плавають згустки крові. Повен страху, я намагаюся витягти їх руками, щоб інші це не помітили, адже я відчуваю, що повністю залежу від їхньої злоби, тому що сам не можу спромогтися навіть на найдрібнішу думку, як би я не старався, вигадуючи причини, завдяки яким я можу вибачитися та виправдати себе.
На щастя, перш ніж вони розпізнають обман, я опиняюся вже в іншому місці. Ми всі на залізничному полотні, біля якого шосе, наче біла смуга, прорізається з темряви. Рейки зроблені з червоної міді, і ми їдемо ними, механічно включені в рух, так зігнувшись, що голова майже торкається землі. На рейках яскраво виблискують маленькі сигнальні лампи; повз нас пролітають мости та електричні стовпи. Зараз нас тільки двоє; на колії ліворуч мене наздоганяє мій приятель, який тягнеться до мене рукою. Ще сильніше, ніж наша смертельна швидкість, мене лякає те, що я помічаю велику бомбу, що рухається поруч із нами дорогою з моторошною впевненістю. Вона нагадує формою рибальський поплавок і прикрашена такими ж червоними кільцями. Вона котиться з тихим дзижчанням, немов штучна комаха; немає жодних сумнівів, що, в якийсь таємничий спосіб, її рух не тільки пов’язаний із нашою їздою, а й із нашим внутрішнім станом. Весь процес має дещо електричне, і в ясний момент мені вдається побачити наскрізь усю гру. Бомба запускається в дію детонатором, і бракує тільки найменшого контакту, який відбудеться, коли до мене торкнеться мій приятель. Що більшу швидкість я набираю, аби уникнути цього, то в більшій небезпеці опиняється весь механізм. Марно я намагаюся, обернувшись, прокричати це товаришу; ми вже досягли швидкості, яка перевищує швидкість звуку. У такій самій пропорції, як і його руку, що тягнеться до мого плеча, я бачу вдалині точку, в якій залізничний насип перетинає шосе. Там дорога повертає, а колія веде на міст понад нею. Ось ми сягаємо мосту, і бомба завмирає над рейками, наче червона блискавка, якраз у той момент, коли його рука торкається до мене. Земля розверзається у нас під ногами, і потік вогню підкидає нас у повітря разом із рейками, уламками бомби й залізними балками.
Коли цей сон вже готовий був змінитися новою картинкою, я прокинувся. Карбідова лампа погасла, у цьому крихітному приміщенні було жарко і темно, немов у пічці. Я відкинув ковдру з обличчя й розстібнув комірець. Такі сни часто вистежували мене в бліндажі; це було не надто приємно. Давалися взнаки затхле повітря та стіни, які майже сходилися.
Кров стукала в скронях; я марно намагався зорієнтуватися в просторі та одночасно розібрати, що це за плутаний шум чути назовні. Це були короткі удари, які супроводжувало тремтіння землі. Не було жодних сумнівів, що нас обстрілювали, якщо тільки я ще не уві сні. На сходах почулися важкі кроки, і Шюддекопф забіг усередину:
— Тривога, червона ракета у Переліску 125!
Я надягнув шолом, Шюддекопф подав мені портупею, і тоді я, досі трохи оглушений, хитаючись, став підійматись сходами вгору.
Назовні була глупа темрява, але принаймні трохи прохолодно, на траві вже лежала роса. Артилерійська дуель була в повному розпалі, на передовій все вирувало, мов у киплячому котлі. Над пагорбами спалахував феєрверк із ракет усіх кольорів. З села доносилися залпи наших гармат, які супроводжував такий гуркіт, ніби вони розташовувалися одразу позаду траншей. Тим часом зовсім поруч, після короткого свисту, рвалися гранати. Це створювало пекельну метушню, в якій годі було щось придумати. Вартовий ще раз прокричав зі свого посту: «Червона ракета на передовій!». Одразу після цього я і сам побачив криваво-червону ракету. Вона зависнула на декілька секунд, як містичний чаклунський знак посеред відьомського шабашу або як зловісне око, з якого крапали палаючі сльози.