Для таких ситуацій Наполеон, мабуть, вигадав свою промову про мужність о другій ночі. Це було найнеприємніше, що можна собі уявити, ця нічна місцевість з її військами у вогняній подобі та її звуками, які здаються спочатку знічено зниклими у вимерлій далині, аби раптово знов розірватися у загрозливій близькості так, ніби в повітря злетіла порохова вежа. До того ж невідомо було, де криється небезпека, адже здавалося, що вона скрізь, сліпа й люта, наче стихія. Покинуті та беззахисні, багато людей відокремлено стояли у вогняному просторі, у темряві, що спалахувала блискавками. Тут треба було і думати, і діяти, приймаючи незворотні рішення за секунди. Звичайно, у цьому немає нічого складного, але хіба це знання допомагає в тому стані, коли навряд чи можеш згадати власне ім’я?
Все ж таки дещо було ясно: наша рота була резервом для Переліска 125, ми побачили знак про ворожу атаку, ми мусили йти вперед. Підрозділ вже стояв у траншеї, і її переповнювали збуджені крики, які час від часу заглушував черговий близький вибух. Брязкали шоломи, гвинтівки та ручні гранати, командири взводів викрикували імена своїх людей, далі позаду вже кликали санітарів, поки тим часом, вже зовсім близько, лунав свист і в траншею осипалася земля. Чинилася метушня, немов під час пожежі в театрі.
На перетині нашої траншеї зі Шляхом Пюісьє я наштовхнувся на взводного, якому я наказав залишитися там та простежити, щоб пройшли всі; потім прозвучав наказ виступати, який повільно просочувався крізь метушню. Було під питанням, чи дійде цей наказ до кожного та чи почують його взагалі, але вже не було часу це перевіряти. Ми сприймали це як благо — виступати вперед. Поки можеш хоч трохи рухатися, навіть якщо йдеться про найбільше лихо, як-не-як у тебе є відчуття, що можеш якось вплинути на свою долю.
Шлях Пюісьє був єдиним добре прокопаним ходом сполучення, який вів на передову. Тому було очевидно, що його накрили щільним вогнем. Оскільки він вів у бік ворога й проходив по рівній лінії, у нього було легше поцілити, ніж у траншеї, що простягнулися упоперек напрямку стрільби. Тому нам ішлося про те, щоб подолати цей відрізок якомога швидше. Ми робили короткі перебіжки, рухаючись вперед ходом сполучення, та залягали відпочити в місцях, які пропонували хоч якесь укриття. Через це з самісінького початку наша колона розбилася на маленькі групки. Шюддекопф, звісно, був позаду мене, так само і Шмідт; Отто теж раптово з незрозумілим вигуком виріс із темряви, хоча він, власне кажучи, мав би бути зі своїм взводом.
Траншея надто різко змінилася за цей короткий проміжок часу. Ноги грузли в рихлій землі, яка осипалася на дно, і чіплялися за великі шматки глини. У багатьох місцях через важкі снаряди, які лягали дуже щільно, хід був завалений, а в інших, де стіни були укріплені балками, пройти було взагалі неможливо, і ми мусили робити короткі перебіжки по верху, вилізаючи з укриття. Часто траншею заповнював густий дим, чиї білі хмари раптово підіймалися з темряви, і зловісний, різкий запах вибухівки потрапляв у легені. Як і всі запахи, він озивався в пам’яті, але це був аж ніяк не приємний спогад. Незліченні моменти, подібні на цей, спалахували в мозку, немов у лихоманці, спогади, які не підіймаються на поверхню та все ж роблять ніч темніше і населяють її жахливими тінями.
Час від часу щось спалахувало, близько та яскраво, а потім небезпека сунула далі. Багато де виблискували язички полум’я від шрапнелі, чиє криваво-червоне світло прорізало темряву цілим роєм завислих у повітрі згустків диму. Від легких гранат високо підіймалися вогняні бризки, немов переповнюючи якісь смертоносні чаші, і палаюче залізо розпадалося в небі на маленькі зірки. В інтервалах між швидкими, рівномірними тактами вибухів повільніше та потужніше звучали важкі снаряди, чиї стовпи диму, як вулканічні хмари, розширювалися до величезних темних тіней.
Коли ми залишали траншею в непрохідних місцях, перед нами поставало видовище нічної вогненної рівнини, яке здавалося надто величним для того, щоб його створила людина. Ми подолали вже довгий шлях і тому бачили трасуючі кулі з передової лінії, яка вигиналася перед лісом майже півколом, нагадуючи мальовничий, авантюрний феєрверк, від якого землею повзли багатобарвні хмари диму. Так далеко, як сягав зір, темряву прорізали згустки вогню, які в багатьох місцях утворювали цілі острівки полум’я. На горизонті мерехтіли постріли, чиї спалахи підсвічували хмари, наче під час грози. Вони охоплювали широку, мінливу зону, яку прорізав фронт, але на якій друг і ворог, здавалося, були об’єднані однією роботою — знищенням. Все разом справляло враження тріумфуючої стихії, вогняного пориву самої землі, перед яким людина, яка женеться за тінями у маленьких темних зграях, відіграє нікчемну й незначну роль.