Близько десятої години з’явився вістовий зі штабу та передав нам наказ відходити назад і зайняти позиції під прикриттям артилерії. Рота зібралася та взвод за взводом вирушила з Переліска через Шлях Пюісьє.
— До зустрічі! — вигукнув нам услід Форбек, і я відгукнувся:
— Сподіваюся, вже не тут!
Тільки проти денного світла стало помітно, які зруйнування заподіяв обстріл. Мабуть, згодом кожен щораз запитував себе, як йому вдалося викараскатись. Ми знову проминали мерця в маленькому яру, якого тим часом відкинуло вибухом зі схилу до траншеї, так що ми один за одним мусили переступати через небіжчика.
Стало тепліше. Над скудним трав’яним покровом нічийної землі співали жайворонки, яких не міг розігнати жоден обстріл. Сп’яніння, яке заволоділо підрозділом після прориву до Переліска, кудись зникло; кожен рухався, поринувши в себе, уздовж стінок траншеї та випускав пару на тому, хто йшов попереду, якщо траплялися запинки або штовханина.
Позаду мене йшов рекрут, який ще сьогодні зранку швидко поцілив англійця зі свого кулемета, перш ніж той нас помітив. Він здавався блідим, наче заспана дитина. Це був його перший бій, і я спитав у нього:
— Мабуть, у своєму рекрутському таборі Ви все уявляли собі трохи інакше?
— Господи, пане лейтенанте, взагалі-то я думав, що все буде значно веселіше!
З цим юнаком варто було познайомитися, він здавався непоганим хлопцем. Його відповідь нагадала мені ту мить, коли я, мешканець рівнин, вперше стояв біля моря і був розчарований хвилями: я уявляв їх щонайменше сто метрів заввишки. Вони не дотягували навіть до верхівок дерев, як писали в книжках. Юнацька фантазія висуває до реальності надто високі вимоги. Але через неї ми й потрапили до цих рівнин, які теж не здалися достатньо веселими. Та якби нам хтось дав відпустку на чверть року, в нас знову відродилася б ця зухвалість, з якою не зрівняється ніщо.
Артилерійські траншеї перетинали Шлях Пюісьє десь за сотню кроків позаду головної лінії оборони. У місці перетину кілька ходів вели до штолень штабу, і вістові та посильні шастали ними, немов бджоли навколо свого куща. Бліндажі на позиціях були доволі кепськими, вниз вели лише декілька сходинок, і стеля над головою була завтовшки з метр. Повітря внизу здавалося затхлим і запліснявілим; це були одні з численних сховищ, які лежать посеред ландшафту порожні та непомічені, поки раптово зміни в розстановці сил не доходять до них. Перш ніж ми розташувалися там, рота мусила поділитися, треба було попередити кухню, забрати залишені речі з головної лінії оборони, написати звіт, коротше кажучи, завершити цілу низку дрібних справ. О першій годині принесли їжу, а ще через півгодини я вже міг загорнутися у ковдру, щоб поспати — якщо мене не сполохне і не змусить вийти до траншеї звук нового обстрілу.
З цього місця не було видно Перелісок, він був прихований за складкою місцевості. Натомість перед нами майорів вид на селище, чиї занедбані сади розрослися аж до нашої траншеї. Вогонь накрив його, як накривають грозові хмари, і непомалу дошкуляв незначному гарнізону, який ховався під тонкими стелями підвалів. Час від часу рокотання гармат переривав удар особливої сили, тоді свистіли важкі уламки, які з ляскотом врізалися в землю.
Здавалося, що гранати прилітали здалека; їхні рої з шурхотом прорізали повітря, яке весь час мерехтіло, ніби наповнювалася водою велика посудина. Натомість снаряди німецьких батарей, які розташовувалися поруч і за селом, підіймалися з різким, пронизливим свистом; небо здавалося покритим нерівною мережею ліній, яка заплутувала чуття. Також у нічийній землі від вибухів здіймався цілий коричневий ліс куснів землі, що злітали в повітря. Багато фонтанів землі були високими й гострими, немов тополі, інші розліталися вверх потужними стовпами, як старі дуби, ще інші лягали низько й широко, наче щільні чагарі, які гроза гне до землі. Це було видовище, яке зазвичай пропонує природа лишень у свої найвищі миті, під час гроз, ураганів або пожеж — за ним можна було спостерігати, не помічаючи, як збігає час.
З села показалося двійко людей — напевне, вістові — і відкритою місцевістю рушили на передову. Для неозброєного ока це мало такий вигляд, наче двоє карликів пробираються чаклунським садом; час від часу вони залягали, а тоді відразу біля них земля злітала вгору, палаючи, мов смолоскип. Це було схоже також на те, як мурашки прокладають собі шлях серед цих хащ. Нарешті вони спустилися до траншеї.