Командир батальйону почав диктувати ад’ютанту короткі накази, які записувалися на спеціальних листках і з яких також один був вручений мені. В ньому було доручення доставити людям у другій лінії траншей боєприпаси, а тоді з ротою повернутися до дороги на Ельбінген, щоби відсікти позиції на лівому фланзі. Поки що виключалася хай яка спроба знову відбити Перелісок; у цьому вирі траншей, які почали руйнуватися з усіх сторін, вже треба було міцно триматися за крихітні залишки бійців, щоби не втратити всі позиції остаточно.
Тож знову почався марш через Шлях Пюісьє, на якому знову лежали мерці, чиї обличчя та форма були покриті сірою пилюкою, що осіла на них під час обстрілу і всотала в себе їхню кров. Вогонь ще вівся, але вже не у визначених точках для підготовки атаки, але повсюдно, як гроза, що розходиться довгими розкотистими ударами. Тож невдовзі після того, як ми почали рухатися до головної лінії оборони, ми відчули, що Перелісок, чиї чорні щогли чітко вирізнялися на тлі палаючого в призахідному небі сонця, більше не належить нам. По всій довжині Шляху Пюісьє тріскучі розриви куль, які били по укриттях зліва і справа від нас та свистіли над шоломами, засвідчили, що наш виступ помітили. Вони змусили нас перестрибувати короткі повороти, а довгі відкриті ділянки траншеї долати повзком. Групи різких розривів, які щільно йшли слідом за нами і чий звук можна було порівняти з падінням великих дошок, непокоїли чуття ще більше, ніж вогонь артилерії, адже в них відкрито проявлялася воля ворога. Люди, які мусили тягнути за собою ящики з боєприпасами та кулеметами, спричинювали затримку, через яку напруга ще збільшилася. Вже по тому, що ми опинилися під загрозою на єдиному шляху вперед, стало ясно, що наша доля висить на волосині.
Нарешті ми сягнули проміжних позицій, де вже могли випростатися на весь зріст. Нам треба було рухатися дуже тихо, адже ворог міг бути зовсім поруч. Обережно, на широкій відстані один від одного, ми пригнувшись перетнули низьку траншею, у якій, здавалося, дійшла кінця запекла битва за Перелісок. Земля була вкрита уламками снарядів та чорними рифленими кулями. У нішах лежали ящики гранат, із яких більшість була розкидана внаслідок поспішного відступу. Скрізь було видно округлі вирви, випалені начорно: там снаряди розривалися посеред скупчення бійців. Сила цих кавалків заліза, що розліталися навсібіч і від вибуху яких людей підкидало вгору, а потім, вже безживних, жбурляло на землю, відобразилася на тілах мерців, які лежали довкола там, де по них прийшла смерть, їхні тіла та обличчя були пошматовані уламками, їхні уніформи були випалені тліючим полум’ям вибухів та почорніли. Обличчя тих, які лежали горілиць, були спотворені, а очі — вирвані, ніби перед якимсь жахливим видовищем, яке вони не могли стерпіти. Переслідувачі були настільки близько, що гранати, які ворог кидав їм через голови, падали в них перед ногами, тож у свої останні секунди вони бачили себе оточеними в палаючому кільці, з якого не було жодного порятунку. Судячи з того, що один із них лежав, стиснувши в руці рукоятку гранати, вони кидали їх на бігу, аби перегородити шлях за собою вогняною завісою — але це не допомогло їм утекти від долі. Там, де лежав останній із них, перед величезною нішею підіймалася гора блискучих латунних гільз. Мабуть, це був кулеметник, який і затримав просування англійців. Звідти він міг спрямовувати вогонь туди, де ті, що атакували, збивалися перед траншеєю в гурт. Смерть зібрала там багатий врожай; замість сірих уніформ це були мерці в хакі, майже всі вони лежали на спині, а їхні обличчя, які немовби втупилися в небо, справляли вже інше враження.