Далі! Знову трапився небіжчик і за ним — низький пагорб, який перегороджував траншею. Один за одним люди передавали команду «Стій!», поки у всіх мороз пробігав поза шкірою. Щось тут було нечисто. Я почув позаду себе важке дихання; тихо дзенькнули дві ручні гранати, які хтось носив на ремні.
Подальші події розгорталися з неймовірною швидкістю. Зовсім біля нас прозвучав приглушений вигук, за яким пішло слідом клацання металу. Тоді через пагорб перелетів якийсь предмет, наче відкинута дерев’яна щепка, і розірвався тієї ж секунди. Одразу ж пролунав багатоголосний дикий крик як із нашого, так і з іншого боку, так що він злився в один звук. Рій палаючих червоним трасуючих куль пронісся в повітрі, щоб променисто розлетітися над нами, так що низьке небо наповнилося іскристими зірками. Ми повитягували гніти з гранат та в поспіхові стали кидати їх вперед, тож розриви злилися в один розлогий удар, від якого траншея затремтіла та її огорнула білосніжна хмара диму. По спіралі у височінь піднялася жовта сигнальна ракета, чия тліюча луска падала на землю, безсумнівно, це був знак для загороджувального вогню англійської артилерії, чий грім поглинула метушня. За та перед нами залунав вогняний шторм кулеметів, який огорнув нас киплячою накидкою пострілів. Між ними було чути брязкіт гранатометів, який ми іноді відчували, як удар у спину, і їхні снаряди вилітали із дзвоном, неначе монети. Сумки, повні ручних гранат, передавали наперед, і з кожним разом нові снаряди вимальовували дугу над срібною хмарою, щоби розірватися, немов червоні блискавки.
У цьому граді все мало бути знищеним. Ми кинулися слідом за вибухами, у задимлений прорив. За декілька стрибків ми подолали барикаду, за якою, оточені невикористаними ручними гранатами та відкинутими гвинтівками, лежали двоє мертвих англійців. Обидва загинули миттєво. Вони лежали не прямо, а скорчившись, неначе вони просто лягли поспати. Ця картина викликала дику радість, вона підбадьорювала: отже, нам протистоять такі ж істоти з плоті та крові; нас охопив такий настрій, що ми могли б битися навіть із Дияволом. Тож уперед!
Після того, як ми пробили прохід, ми змогли зануритися в траншею, наче в темний коридор. Ми потрапили до рівного відрізка траншеї, що полегшувало нам просування. Її звиви вінчали так багато міцних брустверів, що між одним та іншим постом була відстань не більш як вісім кроків. Ці пости слід було закидати ручними гранатами, і однієї-єдиної було достатньо, щоби розтрощити те, що до того не зачепили уламки. Так що штурм поділився на короткі атаки, під час яких ми ривком заглядали за потужні перегородки брустверів, весь час продовжуючи прямувати далі траншеєю, і на подальшу роботу гранат, які розривалися з оглушливим гриманням і тривалість горіння яких ми вже відчували автоматично, завдяки тисячам тренувань. Ми немов вривалися зі смолоскипом до темної кімнати, у якомусь робочому процесі, який минав беззвучно і впорядковувався тільки короткими вигуками: «Кидай!», «Пішов!», «Гранату!», «Увага!», «Лягай!», «Ще раз!», «Назад!» і «Влучив!». Час від часу з двох чи трьох брустверів у відповідь летіли чорні кульки гранат, які було чітко видно в срібному чаду та які важливо було відразу помічати, щоб кидатися від них убік пружинистими стрибками. Це була гра снарядів за життя і смерть. У ній не бачиш супротивника, хоча весь час від нього відділяє не більше як двадцять кроків; щонайбільше, можеш розібрати дві чи три тіні, які летять крізь прохід, через яких намагаєшся перекинути гранату, щоб вона відрізала їм шлях для відступу або для того, щоб вони потрапили в тенета своєї загибелі. Англійці мали ручні гранати з дуже малим часом горіння, тож вони не могли кидати їх на ходу, щоб прикрити собі спини, без того, щоб не нашкодити самим собі; у цьому й була наша перевага. Тому ми мали, знявши з гранати запобіжник, ще кілька секунд тримати її в руці, аби розрив настав миттєво після кидка і у ворога не залишалося часу на порятунок. Найбільш небезпечним кидком був такий, коли граната розривається вже в польоті, на висоті людського зросту. Ми називали це шрапнельним кидком, і це справді мало неймовірно чудернацький вигляд, коли в розпалі бою хтось дивився на свою гранату, немов відбиваючи мовчки такт, аби розрахувати час, коли снаряд стане найбільш смертоносним.