А задурманений він тому (і це чистісінька правда), що управителька палацу без кінця напуває його забудь-зіллям. Проте трапляються і миті просвітління, і дарма, що Вокс не може згадати ані крихти з того, що було вчора, колишня слава оживає в пам’яті яскрава і свіжа, як і перше.
У такі моменти спогадів про минуле він будує плани на майбутнє. Хитромудрі плани. Мстиві плани. Бо попри всю свою самотність і неміч, Вокс не полишає мрії помститися тим, хто, на його думку, довів його до такого життя. Сорокухам, які з пронизливими криками поважно походжають по Дорозі Багнищем. Гоблінам, що шпацирують вулицями Нижнього міста. А також зловісним Сторожам Ночі, які сидять у своїй височенній вежі і недремним оком стежать за всім довкола.
Дивні часи настали. Через спекотну і заразом парку погоду, яка не віщує нічого доброго, здається, ніби ти в казані, який кипить, булькотить і ось-ось побіжить. Від задушливої спеки хиріють раби. Жеруться між собою сторожі. А мешканці Осип-Міста і Санктафракського лісу стають сваркі та неконтрольовані.
Ось-ось щось має статися. Тут — жадних сумнівів. Але що?
Що далі, то більше чуток. Зростають підозри. Запитань багато, але мало відповідей. Чого шукають Орбікс Ксаксіс та його Охоронці, коли щоночі збираються докупи і щось видивляються у небі? Що затіває Ватаг Титуґґ у стінах неприступних Мурашиних веж? Для чого Матір Шматуй-пазур скликала до свого імпровізованого двору, що наприкінці Великої Дороги Багнищем, сестер-сорокух? І що думають бібліотекарі, які ховаються у глибоких водозбігах, ні на мить не забуваючи про тих, хто живе вгорі над ними? Що за небезпеку вони зачули?
І тільки він нікого не цікавить, усі його забули і покинули напризволяще в напівзруйнованому палаці, та й сам вигнанець неначе геть збайдужів до всього, що діється довкола, з головою поринувши у свої чорні думи. Лиш він один байдужий до того, що Нижнє місто знемагає від пекельного жару. Лиш він один.
Вокс Верлікс.
Темноліс, Каменосад, Крайріка. Нижнє місто і Санкта-фракс. Назви на карті.
Але за кожною назвою криються тисячі легенд, легенд, записаних на давніх скрижалях, легенд, що переходили від покоління до покоління з уст в уста — та й досі переповідаються.
Наступна оповідь — лише одна з таких легенд.
Розділ перший
Досвітня варта
У величезній залі стояла холоднеча, хоч собак гони. Вгорі, крізь помальовані «лисицями» шиби височенної скляної бані, сяяли зірки, мерехтячи в чорному небі, наче фракспил. А під банею, над небесними мапами, складеними стосом на величезному круглому столі з залізного дерева, схилився огрядний чолов’яга. Перед ним стояла чимала різьблена кварта, біля ніжки стільця валявся перекинутий телескоп. Аж ось чолов’яга голосно хропнув на всю залу; на губах йому виступила червона піна, а голова стала поволі хилитися вперед.
Крижаний протяг, зі свистом гуляючи по залі, ворушив небесні мапи, і ті шелестіли, мов сухе листя. Уві сні академік ворушився, і тоді до хропіння домішувалося легеньке дзенькання фракспилового медальйона об важкий посадовий ланцюг, почеплений на шиї.
Учений муж мав обвислі щоки та шию, де шкіра бгалася в пухкі, схожі на черву жирові згортки, і що глибше поринав він у сон, то більше хилився до столу. Погойдувався з боку на бік медальйон із фракспилом, ударяючись об вінця лиш трохи недопитої кварти. Хропіння ставало чимраз глибше і розкотистіше, підборіддя сонного ходило ходором, а медальйон чимраз глибше спускався у кварту
Аж ось, відчайдушно хропнувши, товстун, куняючи, різко пурнув уперед. Почувся глухий стук: хропун з усього маху тріснувся лобом об край столу — і сів, мов його правцем поставило. Перед ним засичало, затріщало, засмерділо смаженим лісовим мигдалем — і несподівано вибухнула кварта.
Академіка змело зі стільця. Важко гепнувши у протилежному кінці зали, він викрутив собі ногу і добряче забив голову об кахляну підлогу.
Високо вгорі, немов яка пародія на луну, розлігся оглушливий тріскіт і задзеленчало розбите шкло: щось тверде і важке провалило баню і бухнуло просто на стіл, розполовинивши тверду, мов залізо, стільницю.
Надсадно бухикаючи і морщачись від болю, академік звівся з підлоги. У повітрі висіла хмара куряви та диму. Воксові гуло в голові, у вухах дзвеніло, і хоч би куди він глянув, перед очима вогняним дивовиддям зринав спалах вибуху — то рожевий, то зелений. Бухикання не вгавало, і тіло Воксове тіпалося у страшних корчах.