Нарешті кашель відпустив академіка — він полапки дістав хустинку з павучої шовковини і заходився втирати засльозені очі. Глипнувши вгору, побачив, що потужна вибухова хвиля вичавила кілька шибок у бані. Місячне світло вигравало на гострих скалках, розсипаних під ногами. Аж ось академік намацав очима якийсь предмет, що валявся посеред склянок та дерев’яних скіпок, і спохмурнів. То була відколена кам’яна голова однієї з дахових статуй. Густа паморозь, якою вона взялася, уже танула, збігаючи патьоками на долівку.
«А цим разом хто? — подумав академік. — Чия ясновельможна фігура зволилася грьопнути сьогодні?»
Академік нахилився, обіруч узяв слизьку голову, підняв, покрутив туди-сюди — і йому стало зле. То була голова статуї, що зображувала його самого, Вокса Верлікса.
Хоча вже заходила північ із масним жовтим кружалом повні у щораз густішій млі, повітря — навіть на самім чолопку Вежі ночі — було ще вологе і тепле. На головному верхньому помості з’явився Орбікс Ксаксіс, Найвищий Сторож, і, підозріливо роззирнувшись, прожогом заходився коло металевої маски на своєму роті й носі.
Отвори в масці прикривала сітка з павучої шовковини, і хоч Орбіксова мармиза рясно пітніла, а голос звучав приглушено і деренчливо, маска чудово захищала від гидотного нічного повітря. Клацнули застібки — Найвищий Сторож надійно закріпив респіраторний запобіжний пристрій. Коли врешті-решт сюди докотиться велика буря, з невимовною втіхою подумав він, занечищеним повітрям знову можна буде дихати, але наразі цей благословенний день ще не настав…
— Обрані чекають на твій наказ, володарю, — озвався за спиною хрипкий голос.
Орбікс обернувся на нього і побачив доглядача клітки — Моллуса Леддікса. За ним стояли два юні бібліотекарі з білими як полотно змарнілими обличчями, а обабіч них — Сторожі, пара кремезних плескатоголових гоблінів. Один бранець зі шрамом, що перетинав розкошлану рудувату бров у, напружував усі сили, аби стояти рівно, і тільки цокотіння зубів зраджувало його страх. Його напарник, менший і трохи пригорблений, встромив ясно-блакитні очі в землю. Руки в обох були позв’язувані за спиною.
Орбікс тицьнув свого респіратора в обличчя меншому в’язневі й глибоко втяг у себе повітря. На бібліотекаревій вії зависла сльоза, і, скотившись на щоку, поповзла вниз.
— Дуже добре, — озвався нарешті Орбікс. — Які ми чутливі. Як легко нас розчулити… Ви пов’язали їх у водозбігах, чи не так?
— Тільки одного, володарю, — кивнув йому Леддікс. — А другого збили над Нижнім містом.
Орбікс Ксаксіс невдоволено крекнув.
— Ех, ви, бібліотекарі, — мовив він підлазисто. — Невже вам бракує розуму втямити, що сила за нами — Сторожами Ночі? — Він кивнув головою плескатоголовцям і рикнув: — У клітку їх! І повитягувати затички. Я хочу чути, як вони співатимуть.
Гобліни повидирали в’язням з рота вузлувате мотуззя, що правило за затички, і повели бранців у кінець навислого над кручею помосту, де з блоку звисала важка клітка. Один зі Сторожів відчинив ґратчасті двері.
Другий запхав бранців досередини. Рудуватий бібліотекар стояв рівно випростаний, з гордо піднесеною головою. Його напарник силкувався його наслідувати.
Орбікс рохнув. Ох, ці юні бібліотекарі, усіх їх виліплено з одного тіста! Всі як один тримаються до останнього, не виказуючи страху, і хоч би тобі один заскиглив, благаючи ощадку! Найвищого Сторожа почала огортати холодна лють. Ну, нічого, ще трохи — і вони заспівають не такої!..
— Спустити клітку! — гарикнув Орбікс.
Леддікс подав сигнал, один із плескатоголових Сторожів ступив крок уперед, вийняв із корби стопорного стрижня і заходився крутити корбу. Клітка рвучко смикнулася і почала спускатися в глибоку розпадину. Орбікс Ксаксіс скинув руками і звів очі до неба. По масці та кольорових скельцях застрибали місячні зайчики.
— Такий кінець чекатиме на кожного, хто опоганюватиме Велике Небо блюзнірськими польотами! — добувся із-під маски його рипучий голос. — Ми, Сторожі, очистимо Небо перед Великою ніччю. Слава Великій бурі!
На помістку також залунали вітальні вигуки:
— Слава Великій бурі! Слава Великій бурі!
А клітка тим часом усе спускалася й спускалася. Зоставивши високо вгорі чорну кутасту Вежу ночі, вона поминула крихку поверхню санктафракської скелі та неозорі хащі риштувань, зведених, аби не дати їй осісти на землю, і помчала далі — до Осип-Міста.