Такої зливи він ще зроду не бачив. Суцільний потік, водяний мур! Краплі мчали донизу так шпарко та навально, що утворювали міріади сріберних ниточок, туго напнутих між землею та буйними хмарами у небі. Під подувами рвачкого, незвично мінливого вітру ті нитки спліталися у водяні простирала, що безперервно колихалися, шмагали стіни будівель і з плюском падали в дедалі бурхливіші водяні потоки.
— Небо, пильнуй і бережи мене, — похмуро пробубонів Рук, бредучи водою, яка вже сягала хлопцеві по кісточки.
Убгавши голову в плечі, він побрьохав під дощем, а той періщив його по гамалику, по плечах, тік за комір. Затуляючись рукою від зливи, яка прагла збити з ніг, він силкувався зібрати волю в один кулак. Нижнє місто мінялося на очах, його вулиці, пішохідні доріжки перетворювались на глибокі канали, де вирувала кальна вода. Все довкола було запнуте сірою каламуттю, ледь мріли тільки вежі Багнищанської застави над розмитим небокраєм.
Цікаво, чи вціліла плавуча бібліотека? запитав себе Рук.
Пробираючись затопленими вулицями, він розрізняв ще й інші сильветки, що невиразними розпливчастими плямами проступали крізь мерехтливу дощову завісу. Вони видніли спереду і ззаду, обабіч вулиць та завулків, утворюючи дедалі довшу вервечку, яка рухалася в той самий бік, що й він.
— Городяни! — свінуло Рукові.
Аж тут його увагу привернуло дзижчання угорі. Якийсь білий силует, така собі рухома цята, переметнувся з одного спадистого даху на інший по той бік вулиці. Густе плющання дощу розпанахав оглушливий свист — у відповідь тричі свиснуло із глибини вулиці.
Рук побрьохав далі, нагледів гурт нетряків і на часинку заховався від хвиського дощу за їхніми дебелими спинами.
— Баговищанська застава — ось де ми будемо в безпеці, Тугодуме! — гукнув один із них до свого сусіди. — Примари Осип-Міста нас туди виведуть, за те не хвилюйся.
— Що ти сказав? — прокричав Рук, неспроможен приховати своє збудження.
Та нетряки пропустили повз вуха його слова і перли далі крізь хлющу. Інші городяни, які все сипали чортами, мимохідь зачіпаючи Рука, зрештою винесли його з-під прикриття гоблінів, і він, опинившись у самісінькій гущі чималого юрмища, що нестримно сунуло вперед, мусив добряче попрацювати ліктями, аби його не збили з ніг. Раптом одна дрібногобліниха з малям на руках, спіткнулася і, втрачаючи рівновагу, закричала.
Не встиг Рук і оком змигнути, як із даху навпроти шугнула вниз біла постать. Вона спустилася на землю, захлюпотівши водою, і підхопила матір з дитиною. Рук устиг примітити побляклу, латану-перелатану куртку зі шкури мор-добрила, білого капелюха з пацюкової шкури та абордажного гака у білій кістлявій руці.
— А тепер біжи і не лови більш ґав, — промовив незнайомець, опускаючи дрібногобліниху на землю.
— Хай береже вас Небо, добродію, — тихенько відказала дрібногобліниха. — Бережи вас Небо.
Рук дивився із роззявленим ротом на постать перед собою.
— Ти… ти один із них… — вичавив він із себе, опираючись натискові гурми. — Примара Нижнього міста.
Незнайомець повернув до хлопця обвітрене обличчя, і Рук на мить зустрівся з поглядом його пронизливих блакитних очей.
— Іди собі, хлопче, далі й менше базікай, — усміхнувся міський гном і одним вправним рухом метнув абордажного гака вгору. Окресливши в повітрі широку дугу, гак зачепився за даховий щит, після чого привид рвучко напнув линву і, скориставши з ефекту пружинної віддачі, злинув у повітря, мов пущений з катапульти.
— Зачекай! — гукнув Рук йому навздогін. — У мене є друг, Фелікс. Може, ти… — Привид зник за даховим щитом. — … знаєш його.
Нарешті вулиця вийшла на широкий майдан і, крізь колихку запону ливного дощу Рук побачив перед себе височенну Багнищанську заставу. З усіх кінців Нижнього міста на майдан стікалися городяни, утворивши вже чималу тичбу. Громадки нетряків, сімейки дрібногоблінів, ремісники з купцями, колишні невільники — усі йшли сюди на свист усюдисущих білих примарних постатей, що мелькали на тлі чорних дахів.
Якась нетрячка, закутана в чорну пелерину, спинилася на мить, щоб упевнитися, чи на місці її малеча. Її випередив понівечений троль-тягайло з глибоким шрамом через усю щоку та спухлою рукою, яку він намагався тримати якомога обережніше.
— Щоб ти був проклятий, Титуґґу, — бубонів собі під ніс тягайло. — Щоб ви були всі прокляті, молотоголовці!
За ним ішов згорблений дрібногоблін, очі йому сльозилися. Його вела за руку онука, дівчинка-дрібногобліниха зі шкарубкими від фарби косицями та широким носом. Вона міцно притискала до грудей завинений у ганчір’я меч.