Склалося так, що наступного вечора я опинився в тих полях десь о тій самій порі й почув тихий лемент. Підійшовши в сутінках ближче, я побачив єдиного спадкоємця того роду, що успадкував і чесноти його, й вади, — єдиного, кого ця пожежа заторкнула: простягнувшись на животі, він зазирав у підвал, де ще тлів жар, і щось звично бурмотів собі під ніс. Він весь день трудився на далеких луках над річкою і скористався першою ж миттю, яка належала тільки йому, аби навідати дім своїх предків і юності. Він зазирав у підвал зусібіч і з усіх ракурсів, але виключно лежачи, ніби пам'ятав, що між каміння сховано якийсь скарб, хоча насправді нічогісінько там не було, крім гори цегли й попелу. Дому не стало, і він роздивлявся, що залишилося. Утішений співчуттям, яке вчувалося у самій моїй присутності, він показав мені, наскільки дозволяла темрява, де була криниця — ця, дякувати небесам, згоріти не могла. Він довго порпався під стіною в пошуках журавля, вирізьбленого й зібраного його батьком, намагаючись намацати залізний гак чи скобу, за допомогою яких до важчого кінця кріпили грузило, — все, що йому зараз залишилося, — аби показати, що журавель зроблено на славу. Я обмацав гак і відтоді звертаю на нього увагу майже щодня у своїх прогулянках, адже на ньому висить ціла історія того роду.
А◦ще лівіше — там, де зараз у відкритому полі видніється криниця й бузкові зарості біля стіни, — жили Натінґ і Ле Ґрос. Але повернімося до Лінкольна.
Ще далі в лісах, де дорога підходить найближче до ставка, оселився гончар Вайман, який забезпечував містян глиняним начинням і лишив нащадків. Земних статків ті не нажили й на тій землі мешкали лише з ласки її власника; шериф часто приходив туди в марній спробі зібрати податки й конфісковував для проформи якусь марничку, про що я дізнався з його звітів, адже більше там нічого було забрати. Одного дня посеред літа, коли я сапав свою грядку, біля мене зупинився якийсь чоловік, що віз гончарні вироби на ринок, і спитав про Ваймана-молодшого. Колись давно він придбав у нього гончарне коло й тепер хотів дізнатися, як склалася його доля. Я читав про гончарство й гончарне коло у Святому Писанні, але мені й на думку не спадало, що глеки, якими користуємося ми, не перейшли нам у спадок від тих далеких днів і не ростуть на деревах, ніби плоди. Я був утішений довідатися, що гончарне мистецтво заціліло й на нашій ділянці.
Останнім мешканцем цих лісів до мого прибуття був такий собі ірландець Г'ю Квойл (сподіваюся, я достатньо гучно ойкнув, виписуючи його прізвище) — полковник Квойл, так він звався. Він зайняв оселю Ваймана. За чутками, Квойл бився при Ватерлоо. Якби він дожив до наших днів, я попросив◦би його знову сточити всі свої битви. У нас◦же він копав рівчаки. Наполеон закінчив на острові св. Єлени, а Квойл — у волденських лісах. Все, що я про нього знаю, відгонить трагедією. Він був чоловіком ґречним — одразу видно, що побачив світ, — і вмів говорити люб'язніше, ніж більшість тутешніх. Навіть посеред літа він не знімав шинелі, бо його била біла гарячка, а обличчя в нього було бурячкове. Він помер на дорозі при підніжжі Бристерського пагорба незадовго по тому, як я оселився в лісах, тож я не пам'ятаю нашого сусідства. Я відвідав його дім до того, як хату знесли; його побратими прозвали її «нещасливим замком» і уникали. Його зношений одяг лежав на високому дощатому ліжку, ніби то був сам власник. Біля каміна, як розбитий глек при джерелі, лежала розтрощена люлька. Втім, джерело не могло б стати символом його смерті, адже він сам мені зізнавався, що про Бристерське джерело тільки чув, а сам його ніколи не бачив. Підлогою розсипалися засмальцьовані карти: король вина, жиру, бубни й чирви. У кімнаті ховалася курка, чорна і тиха, як ніч: власник лісу не зумів її зловити, тож тепер вона чекала на лиса Микиту. За домом темнів сад, посаджений, але занедбаний господарем, який не міг його навіть посапати через судоми, а надходив-бо час збирати врожай. Він поріс понтичним полином і чередою, реп'яхи якої обчіпляли мені весь одяг — ото й урожай. На задній стіні дому Квойл розтягнув свіжу шкурку лісового бабака, трофей зі свого останнього Ватерлоо, але йому більше не знадобиться ні тепла шапка, ні рукавиці.