Так я кілька днів рубав і тесав дерево, а також палі та крокви своєю вузькою сокирою, і думки мої були не мудрі й не варті того, щоб їх промовляти. Я наспівував собі під ніс:
Більшість основних балок, по шість квадратних дюймів у перетині, я обтесав тільки з двох боків, а сволоки й дошки для підлоги — тільки з одного боку, а з інших боків полишав кору, тож дерево вийшло пряме, але значно міцніше, ніж якби я його пообпилював. Позичивши інший інструмент, я скріпив усі колоди на зрізі шипами й пазами. Дні в лісі були не дуже довгі, але я зазвичай брав собі на обід хліб із маслом і близько полудня читав газету, що в неї була загорнута їжа, сидячи між зелених сосен, щойно зрізаних, тож і хліб мій просякав їхніми пахощами, адже мої руки були вкриті смолою. Коли робота добігла кінця, я був соснам радше другом, ніж ворогом, хоча і зрізав скількись їхніх посестер, зате запізнався з цілою їхньою породою значно краще. Коли ж стук моєї сокири приваблював лісового мандрівника, ми прелюбо базікали над трісками, що я наколов.
До середини квітня, адже я не квапився, а насолоджувався роботою, кістяк дому вже був готовий. На дошки я купив хижу Джеймса Колінза, ірландця, що працював на Фітчбурзькій залізниці. Хижа Джеймса Колінза вважалася дуже доброю. Коли я прийшов її оглянути, господаря не було вдома. Я обійшов її зовні, а що вікно було високо, то зсередини мене не зауважили. Хижа була скромних розмірів, із гострим селянським дашком, а щось інше годі було розгледіти, адже її зусібіч обнесли на п’ять футів землею, ніби то й не хатинка, а компостна купа. Найкраще в ній було зроблено дах, хоча він і вигнувся, крихкий, на сонці. Порога не було, щоб кури вільно снували під дошкою, що правила за двері. Місіс К. вийшла до дверей і запросила мене оглянути хижу зсередини. Від мого наближення кури сипнули в дім. Всередині стояли сутінки, а підлога була здебільшого земляна — липка, вогка, нездорова; лише подекуди виднілися дошки, яких не вдасться звідти забрати. Жінка запалила лампу, щоб зсередини показати мені стелю та стіни, а також дерев'яну підлогу під ліжком, і попередила, щоб я не провалився в льох — таку собі вигрібну яму два фути завглибшки. За її словами, «над головою добрі дошки, повсюди добрі дошки, вікно добре». Воно було на дві шиби, але одну нещодавно вибила кішка. Була там грубка, ліжко, лава, немовля, яке там і народилося, шовкова парасолька, дзеркало в золоченій рамі й новий патентований млинок для кави, прибитий до дубової дошки; та й усе. Ми швидко домовилися про ціну, адже тоді вже повернувся Джеймс. Домовилися, що я ввечері заплачу чотири долари й двадцять п'ять центів, а вони виселяться завтра о п'ятій ранку, не перепродавши хижі нікому іншому: я вступав у право власності о шостій. Варто, сказав господар, прийти зранечку, щоб не застати землевласника, який щось бурчить, цілковито несправедливо, про ренту за землю і плату за пальне. Джеймс запевнив мене, що жодних інших боргів на цьому домі не висить. О шостій ранку ми з його родиною розминулися на дорозі. Все їхнє майно — ліжко, млинок для кави, дзеркало й кури — вмістилося в один великий віз, і тільки кішка втекла в ліси і стала дикою кішкою, але, як я довідався згодом, потрапила в пастку на бабака і стала мертвою кішкою.