Плесо оприявнює повітряні духи. Небо постійно дарує йому нове життя і рух. Сама його природа проміжна: між землею і небом. На землі коливаються дерева і трави, а в озері вітер тривожить воду. Смуги і блискітки світла показують, де вітерець торкається води. Аж не віриться, що ми можемо вдивлятися в цю поверхню згори. Напевно, з часом ми зможемо так само поглянути згори на поверхню повітря й роздивитися, де його торкається ще невловніший дух.
Водомірки й вертячки зникають під кінець жовтня, коли приходять приморозки; тож в останні дні жовтня й у листопаді погожої днини плесо взагалі ніщо не тривожить. Одного дня в листопаді, коли злива, що тривала кілька днів, стихла, але небо й далі хмарилося, а в повітрі стояв туман, я зауважив, що плесо геть гладеньке, а поверхня його майже невидима; хоча відбивало воно вже не яскраві жовтневі барви, а похмурі листопадові шати навколишніх пагорбів. Я намагався веслувати тихо, але погойдування мого човна спричиняло хвилі, що розбігалися, скільки сягає око, тож віддзеркалення йшли брижами. Втім, вдивляючись у плесо, я вряди-годи зауважував удалині розмите мерехтіння, ніби там снували водомірки, що порятувалися від морозів, чи, можливо, гладка поверхня виказувала джерело на дні. Обережно підпливши до одного з таких місць, я з подивом зрозумів, що мене оточують міріади дрібних окуньків, кожен десь п'ять дюймів завдовжки; у зеленій воді вони сяяли глибокою бронзою, часто піднімаючись на поверхню й лишаючи на ній слід, а інколи й бульбашки. Мені здавалося, що я не прозорою бездонною водою пливу, де відбиваються хмари, а повітрям, ніби в повітряній кулі, тож і риби не плавають, а літають чи ширяють, як зграйка птахів; вони шугали справа і зліва одразу піді мною, розгорнувши плавці, наче вітрила. У ставку було чимало таких зграйок, що явно вирішили скористатися коротким відтинком часу, перш ніж зима затягне їм широке небо крижаними віконницями, і від їхнього руху плесо подекуди мало такий вигляд, ніби його торкнувся легкий вітерець чи кілька крапель дощу. Коли я наближався необережно й лякав їх, вони хлюпотіли та брижили поверхню хвостами, ніби хтось ляпнув по воді розложистою гілкою, а тоді вмить зникали в глибинах. Потім здійнявся вітер, туман згустився й розгулялися хвилі, і тоді окуні почали визирати з води, підіймаючись у повітря на половину своєї довжини: на плесі одночасно виткнулося зі сто чорних цяток по три дюйми завдовжки. Одного року я побачив такі плямочки на поверхні пізньої пори, аж 5 грудня, і вирішивши, що ось-ось вперіщить злива — повітря-бо було затуманене, — я наліг на весла і прудко помчав додому; здавалося, що дощ посилюється, хоча я крапель і не відчував, тільки передчував, що промокну як хлющ. Аж раптом брижі зникли, адже спричиняли їх окуні, а звук моїх весел загнав їх назад у глибини — я тільки й устиг побачити, як зграйки зникають удалині; тож я того дня не змок.
Один старий, який часто навідував цей ставок шістдесят років тому, коли тут завжди стояли сутінки від тіні дерев, розповідав, що в ті дні тут кишіли качки й інша водяна птиця, а в небі ширяло багато орлів. Він приходив сюди порибалити у старій довбанці, яку знайшов на березі. Човен цей зробили з двох видовбаних соснових колод, скріплених між собою й обрізаних на кінцях, так що ніс і корма були квадратні. Стернувати було незручно, але човен цей слугував йому вірою і правдою багато років, перш ніж почав пропускати воду й, імовірно, пішов на дно. Чоловік не знав, кому належав той човен; він належав ставку. Старий виготовив канат для якоря, зв'язавши між собою паски ліщинової кори. Один старий гончар, який жив неподалік від ставка ще до революції, розказував, що на дні лежить залізна скриня — він, мовляв, бачив її на власні очі. Інколи та скриня підпливала до берега, але варто було до неї наблизитися, як вона поверталася на глибину і зникала. Мене втішила оповідка про стару довбанку, що прийшла на зміну схожому, але значно вишуканішому індіанському човнику; можливо, спершу цей човен був деревом на березі, а потім впав у воду і протягом цілого покоління плавав собі плесом: належнішого човна для озера годі й шукати. Пам'ятаю, коли я вперше зазирнув у ставок, на дні можна було розгледіти великі стовбури, що їх чи то повалив вітер, чи то облишили, спиляні, на кризі, коли ліс був дешевший; тепер вони майже зникли.