Я пишу про це не без трепету, але не через сам предмет — мені байдуже, чи видадуться мої слова непристойними, — а лиш тому, що не можу про них говорити, не виказавши своєї нечистоти. Ми вільно й безсоромно обговорюємо одну форму чуттєвості, а інші замовчуємо. Ми так звиродніли, що навіть не можемо просто говорити про необхідні функції людської натури. У давнину і в певних країнах про всі функції говорили побожно й унормовували їх законами. Для індуїстських законодавців не було нічого занизького, навіть якщо носіїв сучасних смаків це вражає. Вони вчили їжі, пиття, співжиття, випорожнення, сечопускання й такого іншого, підносячи низьке й не відмахуючись від цих обов'язків через хибне називання їх дрібницями.
Кожен з нас — будівничий храму, що зветься тілом, присвяченого богу, якому він поклоняється у властивій лише йому манері; самим витісуванням мармурових скульптур тут не збудешся. Всі ми — скульптори й художники, і матеріал наш — власні плоть, кров і кістки. Шляхетне одразу вдосконалює й риси обличчя, а ницість і надмірна чуттєвість їх огрублює.
Якогось суботнього вечора Джон Фармер сидів у себе на призьбі після важкої праці, думками поринувши у те, що слід ще зробити. А◦тоді, помившись, сів і заповзявся відроджувати в собі людину розумової праці. Вечір стояв прохолодний, дехто з сусідів казав, що вдарять приморозки. Проте недовго він провів у задумі, аж раптом почув, як хтось грає на флейті, і той звук виявився суголосний його настрою. Він і далі розмірковував про роботу, однак завдання, що тяжіли над ним, його мимовільні плани та обрахунки тепер украй мало його обходили. То були відмерлі лусочки шкіри, які постійно обсипаються. Звуки флейти, що пустили корені в його вухах, долинали мовби з інших сфер, ніж ті, до яких належала його праця, а тому давали роботу здібностям, які доти в ньому спали. Вони повільно стерли вулицю, село і навіть штат, де він жив. Якийсь голос мовби проказав йому: чого лишаєшся тут, чому нидієш і тяжко гаруєш, коли міг◦би долучитися до славетного існування? Ті самі зорі сяють і над іншими полями. Але як вирватися й перебратися куди-інде? Він не придумав нічого кращого, як жити скромніше, дозволити розумові спуститися у своє тіло й порятувати його, а до себе самого ставитися з більшою пошаною.
Дикі сусіди
Інколи рибалити до мене приходив товариш, який жив по той бік містечка і мусив пройти його наскрізь, щоб дістатися до моєї оселі, — тоді виловлювання обіду проминало за розмовами, як і його споживання.
Відлюдник: Цікаво, що зараз поробляє світ. За останні три години я навіть цвіркуна в папороті не чув. Голуби поснули в гіллі, ані крило не шелесне. Що то за звук долинає з-за лісу — чи не ріжок, який скликає фермерів на обід? Трударі йдуть пригоститися вареною солониною, сидром і кукурудзяним хлібом. Навіщо завдавати собі стільки клопоту? Хто не їсть, той і працювати не мусить. Цікаво, скільки вони вже скосили. Як можна жити там, де гавкіт якогось Бровка весь час вириває з роздумів? А◦що вже хатня крутанина! Виполіруй для чортів дверні ручки, вимий цього погожого дня диявольське начиння! Краще взагалі не мати дому. Чом не знайти б, скажімо, якесь дупло, де на ранковий чай чи вечерю приходитиме тільки дятел. Деінде, заглибоко, як на мене, в надрах життя, від людей аж роїться, а сонце пече нестерпно. У мене ж тут є джерельна вода і буханець хліба з мелясою на полиці. Ану ж бо! Чую, як шелестить листя. Може, то голодний сільський пес піддався мисливським інстинктам? Чи свиня, яка, кажуть, заблукала у цих лісах, — я бачив після дощу її сліди. Звуки швидко наближаються; тремтять мої сумахи й шипшини. Що, пане Поете, невже це ти? І як тобі сьогоднішня днина?
Поет: Поглянь-но на ті хмари: он як нависають! Нічого величнішого я сьогодні не бачив. Такого не побачиш ані на давніх полотнах, ані на чужині — хіба що біля іспанського узбережжя. Небо воістину середземноморське. Я подумав, що коли сьогодні ще не їв, а прожиток треба добувати, чом◦би не піти порибалити. Заняття для справжніх поетів. Інших занять я все одно не навчився. Що ж, ходімо.