Відлюдник: Не втримаюся. Хліб з мелясою вже закінчується. Я радо піду з тобою, тільки хвильку зачекай — я завершую серйозні роздуми. Здається, вони вже добігають кінця. Тож, прошу, залиш мене на мить. А◦щоб ми не затримувалися, накопай тим часом хробаків. У цих краях, де ґрунт не вгноювали, дощові хробаки — рідкість, і порода їхня майже вимерла. Накопати наживки тут майже так само захопливо, як наловити риби, якщо, звісно, ти не зголоднів; і сьогодні ця забава перепаде тобі. Раджу копати отам, в улоговині, під ліщиною, де колихається звіробій. Можу сказати, що на три лопати припадає десь один черв, якщо добре пошукати в корінні трави, ніби прополюєш грядки. Можливо, зайти трохи далі — не найгірша порада, адже я встановив, що кількість наживки майже прямо пропорційна до зростання відстані.
Відлюдник наодинці з собою: Стривай, на чому я зупинився? Здається, я був десь у такому настрої й дивився на світ під таким кутом. Куди податися: на небеса — чи рибалити? Якщо урву роздуми зараз, чи випаде згодом така ж прекрасна нагода? Здається, я чи й бував у житті в такій гармонії із самою сутністю речей. Боюся, ці думки більше не повернуться. Я спробував◦би підкликати їх посвистом, якби мав надію, що це допоможе. Коли вони вже приходять, варто казати: ми про це подумаємо. Думки мої не лишили слідів, і я більше не можу розшукати шляху до них. Про що ж то я думав? День мов у тумані. Перечитаю-но я ці три речення з Конфуція — а раптом вони повернуть мене у той стан. Хтозна, що то було: зажура чи пуп'янок екстазу. Та не забуваймо: не буває такого, щоб нагода більше не повторювалася.
Поет: То що, самітнику, я не зарано повернувся? Я накопав тільки тринадцять цілих хробаків, як не рахувати кількох недомірків і недоростків, які, втім, також згодяться на мальків, хоча й не прикриють цілого гачка. Втім, черви по селах завеликі, а плітка може спробувати поживитися й таким, не зауваживши гостряка.
Відлюдник: Що ж, тоді ходімо. Можливо, на Конкорд? Якщо вода не піднялася, там ловиться добре.
Чому світ складається саме з тих речей, які ми бачимо? Чому людина сусідує саме з такими тваринами, ніби лише миші могли заповнити ці щілини? Підозрюю, Бідпаї та інші байкарі знайшли для звірів щонайкращий ужиток, адже всі вони певною мірою — в'ючні тварини, покликані переносити якусь частину наших думок.
У моїй хатині оселилися не звичайні миші, яких, кажуть, у цю країну завезли, а дикий питомий вид, що його в селі не побачиш. Я надіслав одну таку мишу натуралістові, і він дуже нею зацікавився. Коли я тільки-но починав будувати, одна миша загніздилася під домом, і доки я не поклав підлогу й не замів тирсу, виходила щоразу, як я обідав, і збирала крихти в мене під ногами. Вона, либонь, ніколи доти не бачила людей; незабаром набралася хоробрості й почала бігати моїми черевиками й одягом. Вона могла, набравши розгону, збігти стінкою кімнати, ніби білка, яку нагадувала рухами. Якось я обідав, поставивши лікті на довгий стіл, а вона збігла вгору моїм одягом, шаснула рукавом і стала кружляти навколо паперового згортка з обідом, а я тільки підсовував його ближче, відсмикував і грався з нею у квача; а коли нарешті затиснув шматочок сиру між великим і вказівним пальцями, миша сіла мені на долоню і з'їла його, а потім вимила мордочку й лапи, як муха, і подалася геть.
Незабаром чайка звила собі гніздо в моєму сараї, а дрізд — під захистом сосни, що росла біля дому. У червні самиця рябчика (Tetrao umbellus), птаха полохлива, вивела повз мої вікна своїх курчат з хащі за домом до дверей, квокчучи й кличучи їх за собою, як курка, і цілою своєю поведінкою показуючи, що вона — цариця лісів. При наближенні людини мати подає малятам знак, і вони розсипаються, ніби зметені вітром, а що вони достеменно схожі на сухе листя і галузки, не один мандрівець проходив просто через їхню зграйку, і навіть зачувши стривожене туркотіння дорослої птахи, що летить геть, і побачивши, як вона розпушує крила, щоб привернути увагу, не підозрював про решту товариства. Інколи мати виробляє такі викрутаси перед мандрівником і так розпушує пір'я, що не одразу і зрозумієш, який то звір перед тобою. Тим часом пташенята розпластуються на землі й завмирають, інколи сховавши голову під листок, — зважають тільки на вказівки матері, а через саме наближення людини не розбігаються, щоб не виказати себе. Навіть якщо ваш погляд упаде на них, ви не конче їх помітите — інколи на них можна наступити. Я, бувало, брав пташеня в руки, а воно й тоді слухалося тільки наказів матері й своїх інстинктів, тож завмирало без страху й трепету. Цей інстинкт такий потужний, що якось я випадково перевалив пташеня на бік, поклавши на землю, і воно так само лежало й за десять хвилин по тому. На відміну від малят інших птахів, вони не дитинні, а розвиненіші й кмітливіші навіть за курчат. Надзвичайно зрілий, але водночас невинний вираз їхніх широко розплющених безжурних очей вкарбовується в пам'ять. Здається, наче в тих очах відбивається вся мудрість світу, мовби їм властива не лише дитяча невинність, а й знання, відточене досвідом. Такі очі не народжуються з появою пташки, вони — ровесники небес, які в них відбиваються. Ліси не подарували нам інших таких коштовностей. Нечасто мандрівникові випадає зазирнути в таку прозору криницю. Буває, що бездумний і легковажний мисливець убиває матір саме в ту пору, і тоді невинні малята стають здобиччю інших звірів і птахів чи поступово змішуються з прілим листям, на яке так схожі. Кажуть, якщо підкласти таких пташенят курці, вони за першої ж загрози розбігаються й губляться, бо не чують поклику матері, яка скликає їх назад. Отакі в мене кури й курчата.