Кількість живих істот, які мешкають на волі, не викриті людьми, у лісах одразу за містом, вражає уяву, а про їхнє існування підозрюють лише мисливці. Як видрам вдається усамітнюватися! Вони, буває, виростають до чотирьох футів, завбільшки з маленького хлопчика, а люди їх навіть не зауважують. У лісах за домом я бачив єнотів-полоскунів, а вночі й досі, буває, чую, як вони скімлять. Зазвичай я перепочивав від грядок опівдні. Годинку-дві я обідав і читав у тіні над джерелом, з якого витікає потічок, що впадає в болото; він б'є з-під Бристерського пагорба, десь за пів милі від мого поля. Мій шлях до джерела пролягав пологими, порослими травою улоговинами, де витикалися молоді сосонки, а тоді я занурювався в густіший ліс над болотом. Там, у самітному тінистому місці, під сосновим гіллям, лежала чиста ділянка твердого дерну, де можна було вмоститися. Я розчистив джерело, щоб утворилася криничка, куди можна занурити відро, не піднявши намулу, і в розпал літа, коли став прогрівся, ходив туди чи не щоднини. Туди ж водила своїх пташенят вальдшнепиха шукати в мулі хробаків: вона шугала десь за фут над ними, а вони гурточком бігли берегом; зауваживши мене, вона лишала пташенят і бралася кружляти навколо, весь час наближаючись, доки не опинялася десь за чотири-п'ять футів від мене, а тоді вдавала, що в неї перебито крило чи ногу, аби привернути мою увагу й відвести якомога далі від малят, які тим часом, попискуючи, рушали по одному в болота. Інколи я чув писк малят, а матері не бачив. Бувало, що над джерелом сиділи горлиці, пурхаючи з гілки на гілку в мене над головою; а допитлива руда білка, що збігала найближчою гілкою, трималася особливо фамільярно. Варто просидіти непорушно достатньо довго у якійсь привабливій місцині в лісах, і лісові мешканці починають по черзі вигулькувати перед тобою.
Я бував свідком і менш мирних подій. Одного дня я вийшов до своєї дровітні, чи то пак купи корчів, і побачив, як борються дві великі мурашки: одна червона, а друга чорна, значно більша, майже пів дюйма завдовжки. Зчепившись, вони вже не відпускали одна одну, а тільки боролися, билися й каталися у тирсі. Придивившись уважніше, я з подивом зрозумів, що такі бійці обсіли цілу гору тирси, тож тут розгортається не duellum, a bellum, війна між двома расами мурах — червоні проти чорних, і на одну чорну нерідко припадало по дві червоних. Ці легіони мірмідонян вкрили всі гори й долини моєї дровітні, і земля вже була всипана загиблими й вмирущими, і чорними, й червоними. Це єдина битва, свідком якої я був, єдине поле бою, на якому я побував, доки борня тривала; братовбивча то була війна; по один бік — червоні республіканці, по другий — чорні імперіалісти. Сторони стали до смертного бою — солдати людської породи ніколи не боролися так затято, — але я не чув ані звуку. Опівдні я спостерігав, як двійко мурах зчепилося в сонячній видолинці між тирси, готові боротися, доки не згасне чи то сонце, чи то життя. Менший червоний боєць вчепився, немов кліщами, у торс суперника, і хай◦би скільки вони вовтузилися, не відпускав один з його вусиків, намагаючись перекусити його при корені — другий він уже зістриг; сильніший чорний воїн метляв ним туди-сюди, і, придивившись, я побачив, що у того вже відірвано кілька кінцівок. Впертості в них було більше, ніж у бульдогів, і жодне, здається, не збиралося відступати. Очевидно, їхній бойовий клич був «Переможи або поляж». Тим часом на схил над їхнім видолинком нагодився червоний мураш, явно сповнений завзяття. Він чи то вже здолав свого ворога, чи то ще не долучився до битви: ймовірно, друге, адже ще не втратив жодної кінцівки; напевно, мати веліла йому повернутися зі щитом або на щиті. А◦можливо, то був якийсь мурашиний Ахіл, який виплекав свій гнів і тепер наготувався порятувати чи помститися за свого Патрокла. Здалеку побачивши цей нерівний двобій, адже чорні були майже вдвічі більші за червоних, він стрімко наблизився, доки не виструнчився за якісь пів дюйма від бійців, а тоді, скориставшись нагодою, стрибнув чорному воїнові на спину і заходився підточувати йому праву передню ногу біля основи, а ворогові підставив свої кінцівки на вибір; так ці троє злилися довіку, ніби природа винайшла новий вид притягання, проти якого тьмяніли всі замки й цементи. Я не здивувався б, довідавшись, що кожна з армій виставила на трісці по своєму оркестру, що грає національний гімн, аби під'юдити повільних і підбадьорити вмирущих. Я й собі розпалився, ніби то були люди. Що довше про таке думаєш, то менша між нами й ними різниця. Безперечно, в історії Конкорда, бодай за час існування Америки, не було битви, що зрівнялася б за кількістю воїнів, патріотизмом чи героїзмом з цією. За чисельністю солдатів і розмахом бійні то був Аустерліц, то був Дрезден. Конкордська битва! У патріотів — двоє загиблих, Лютера Бланшара поранено! Та тут що не мураха, то Батрик — «Вогонь! На Бога, вогонь!» — і тисячі розділили долю Девіса й Госмера. І не було серед них жодного найманця. Не маю ані найменшого сумніву, що вони, як і наші предки, боролися за високу ідею, а не щоб уникнути податку в три пенні на чай; для учасників ця битва буде щонайменше такою ж важливою історичною подією, як для нас — битва при Банкер-Гілі.