Восени я годинами спостерігав за хвацькими галсами й вивертами качок посередині ставка, якомога далі від мисливців; у луїзіанських болотах у них буде менше причин відточувати такі навички. А◦коли їм таки доводилося злетіти, вони інколи кружляли собі й кружляли над ставком на значній висоті, мов чорні цяточки в небесах, звідки бачили й інші озера, й річку; я вже, бувало, встигав подумати, що вони давно відлетіли куди-інде, але раптом вони навскіс шугали вниз, на добру чверть милі, і приземлялися в дальньому, безлюдному кінці ставка; не знаю, що їм давали ті запливи посередині Волдену, крім безпеки, — можливо, вони люблять його води з тих◦же причин, що і я.
Домашнє тепло
У жовтні я пішов по виноград на річкові луки й назбирав важких кетягів, які цінував радше за красу й пахощі, ніж як поживу. Там само я милувався журавлиною, хоча й не чіпав цих маленьких вощених коштовностей, що перлисто виблискують у траві. Фермери збирають їх граблями, куйовдячи гладкі луки, бездумно зважують і продають плоди сплюндрованих рівнин по долару за бушель у Бостон чи Нью-Йорк, де ті підуть на варення, щоб задовольнити смаки тамтешніх любителів природи. Їм байдуже, скільки при тім понівечать рослин: так різники вибирали язики бізонів із прерій. Яскраві ягоди барбарису так само були поживою виключно для моїх очей, зате я назбирав яблук-дичок, що ними знехтували землевласник чи мандрівники, і відварив. Коли достигли каштани, я назбирав зо пів бушеля собі на зиму. Того року я із захватом блукав нескінченними на той час каштановими лісами навколо Лінкольна — зараз вони поснули довгим сном під залізничними коліями. Міх на плечах, а в руці палиця, що нею лузав колючі шкаралупки, адже не завжди чекав холодів; інколи крав над'їдені запаси під шурхотіння листя й гучні докори рудих білок і сойок, адже знав, що вони напевно обрали собі добрі горіхи. Інколи ж вилазив на дерево і трусив гілки. Росли каштани й у мене за домом, а одне велике дерево кидало тінь на дах: коли воно квітнуло, пахощі сповнювали всі землі навколо, ось тільки більшість урожаю перепадала білкам і сойкам; пташки прилітали зграями рано-вранці й вибирали каштани зі шкаралупок просто на гілках. Я поступився цими деревами їм, а сам ходив у дальші ліси, де росли тільки каштани. Каштани добре заміняли хліб, що йому можна знайти й інші заміни. Одного дня, копаючи хробаків на наживку, я натрапив на разок земляних горіхів (
Apios tuberosa), цієї картоплі аборигенів, казкових плодів, які я, кажуть, викопував і їв у дитинстві, тільки було то так давно, що я аж почав сумніватися, наяві то сталося чи уві сні. Я часто бачив червоні оксамитові квіти на стеблах, що обвивали інші рослини, але не знав, що це — ті самі горіхи. Рільництво майже винищило земляні горіхи. Смак у них солодкуватий, як у мерзлої картоплі; як на мене, варені вони смачніші, ніж смажені. Ці плоди видавалися мені непевною обіцянкою природи плекати й годувати тут своїх дітей у якомусь неокресленому майбутньому. У наші дні вгодованої худоби й пшеничних полів цей скромний корінь, що був колись тотемом індіанського племені, майже забуто чи знано лише за квіт; але якщо колись тут знову запанує дика природа, то ніжні й вибагливі англійські зернові відступлять перед наступом міріад ворогів, а без догляду людини ворони віднесуть усю кукурудзу, аж до найостаннішого зерняти, на велике кукурудзяне поле індіанського бога на південному заході, звідки, кажуть, її й принесли; а ось земляний горіх, нині майже зниклий, можливо, знову підійметься й розквітне у хащах, попри морози, й доведе, що це він тут — питомий вид; тоді знову посяде таке само важливе й почесне місце в дієті мисливських племен, як у давнину. Його, мабуть, винайшла й подарувала людям якась індіанська Церера чи Мінерва; коли тут запанує поезія, його листя й разки горішків посядуть належне місце ще й у наших творах мистецтва.