— Ах ось воно що. Поділ неба, зрозуміло, — пацюк із цікавістю подивився на маленьку кобольдиху. — Захмарна долина, батьківщина драконів. Що й казати, це не просто, — він повернувся до комп’ютера і заклацав по клавішах.
— Загалом такого місця не існує, — сказав він згодом. — Але дещо мені доводилося про нього чути. А вам воно навіщо знадобилося? Кобольду і людському дитинчаті! Кажуть, навіть самі дракони вже давно забули, де розташований цей Поділ неба.
Бен відкрив було рота, але Сірчана шкурка не дала йому нічого сказати.
— Людина тут ні до чого, — пояснила вона. — Я вирушила разом з одним драконом на пошуки Подолу неба.
— Із драконом? — Гільберт Довгохвостий здивовано подивився на Сірчану шкурку. — І де ж ти його ховаєш?
— На старій фабриці, — сказав Бен, перш ніж Сірчана шкурка встигла розкрити рота. — Недалеко звідси. Там він у безпеці. Туди вже багато років жодна людина не заглядала.
— Ага, ясно! — Гільберт кивнув і задумливо похитав білою головою.
— Ну то що? — нетерпляче сказала Сірчана шкурка. — Ти знаєш, де розташовується Поділ неба? Можеш вказати нам більш-менш безпечний шлях?
— Не поспішай, — відповів щур, погладжуючи бороду. — Де розташовується Поділ неба, не знає ніхто. Про це ходять лише непевні чутки, не більше того. Але найвищі гори на світі — це, звичайно, Гімалаї. Однак вказати дорогу туди, яка була б безпечною для дракона, — нелегке завдання. Дракони, — він реготнув, — дракони, розумієте, не найбільш непомітні істоти. А їхні роги і пазурі дуже високо цінуються. Не кажучи вже про те, що людину, яка вбила дракона, тижнями показували б по телевізору. Чесно кажучи, я сам не проти подивитися на твого друга, але… — він похитав головою і знову повернувся до свого комп’ютера, — я ніколи не виходжу далі порту. Занадто це небезпечно, враховуючи, скільки навколо бігає кішок. А також решта всього іншого — собаки, люди зі своїми ножищами, щуряча отрута! Ні вже, дякую.
— А я гадала, ти так само об’їздив увесь світ, — здивовано промовила Сірчана шкурка. — Роберт казав, що ти корабельний щур.
Гільберт зніяковіло посмикав за вуса:
— Так, це правда. Мій дід навчав мене цьому ремеслу. Але у мене навіть у човні одразу починалася морська хвороба. У першому ж плаванні я ще в гавані вистрибнув за борт, доплив до берега і більш ніколи не сходив на ці плавучі консервні бляшанки. Ось так! — Він нахилився вперед так сильно, що ткнувся гострою мордочкою в екран. — Що тут у нас? Отже, Гімалаї. Їх називають ще Батьківщиною снігу. А також Дахом світу. У вас попереду далека подорож, друзі мої. Ходіть-но сюди, — по мотузці, що тяглася від столу через всю кімнату, Гільберт Довгохвостий швидко переліз на великий глобус. Він всівся згори на важкому дерев’яному кріпленні і штовхнув лапкою земну кулю. Та, скрегочучи, стала обертатися, аж раптом Гільберт притримав її ногою.
— Стоп, — пробурмотів він. — Де вони тут у нас?
Бен і Сірчана шкурка з цікавістю дивилися на нього.
— Бачите ось там білий прапорець? — запитав білий щур. — Це приблизно те місце, де ми перебуваємо. Що ж до Гімалаїв… — Гільберт переліз через кріплення і постукав з іншого боку кулі. — Гімалаї ось тут. Поділ неба, як розповідають у старих легендах, розташовується десь у західній їхній частині. На жаль, точніше, як я вам уже доповідав, ніхто нічого сказати не може. Те місце, про яке мова, дуже велике і важкодоступне. Вночі там страшно холодно, а вдень, — він посміхнувся Сірчаній шкурці, — вдень доведеться тобі, напевно, попотіти з таким хутром.
— Це ж страшенно далеко, — пробурмотів Бен.
— Що поробиш! — Довгохвостий нагнувся і прокреслив на глобусі невидиму лінію. — Вам треба рухатися приблизно так, я вважаю, — спочатку на південь, потім на схід, — він почухав за вухом. — Так. Здається, саме так. Назовні, я чув, а саме на півночі, люди ведуть чергову війну. Крім того, до мене доходили звідти вкрай неприємні чутки про одного велетня, — Гільберт так низько схилився над глобусом, що ткнувся в нього носом. — Ось там, бачите? Кажуть, він там бешкетує, у горах Тянь-Шаню. Ні, що не кажіть, — а південний маршрут безпечніший, — білий щур похитав головою. — Звичайно, сонце там зайвий раз може підпалити вам хутро, зате дощ у цей час малоймовірний, а дощ, наскільки я знаю, — він засміявся, — дуже пригнічує драконів, чи не так?
— Так, звісно, — відповіла Сірчана шкурка. — Але там, звідки ми прилетіли, до нього вже звикли.