Араґорн відповів не відразу, натомість пішов до табору і перебрав речі.
— Бракує двох клунків, — сказав він, — один із яких точно належав Семові: був доволі великим і важким. Ось вам і відповідь: Фродо помандрував човном, а його служка поплив із ним. Напевно, Фродо повернувся, поки нас усіх не було. Я зустрів Сема, піднімаючись на пагорб, і наказав йому йти за мною; та, вочевидь, він цього не зробив. Сем здогадався, що на думці в його господаря, і наздогнав Фродо, перш ніж той устиг відпливти. Виявилося, що позбутися Сема не так просто!
— Але чому ж він позбувся нас, без жодних пояснень? — запитав Ґімлі. — Це дивний вчинок!
— І хоробрий, — сказав Араґорн. — Гадаю, Сем був правий. Фродо не хотів вести нікого зі своїх друзів разом зі собою на смерть у Мордор. Проте знав, що сам він мусить іти. Після того, як гобіт пішов од нас, трапилося щось таке, що перемогло його страх і сумнів.
— Можливо, на нього натрапили орки-мисливці, й він утік, — припустив Леґолас.
— Він утік — це правда, — відказав Араґорн, — але, гадаю, не від орків.
Про те, що, на його думку, могло стати причиною несподіваного рішення й утечі Фродо, Араґорн не сказав. Він довго зберігав у таємниці останні Боромирові слова.
— Ну, ми принаймні бодай щось з'ясували, — сказав Леґолас. — Фродо покинув цей берег Ріки: тільки він міг узяти човен. Сем зараз із ним: тільки він забрав би свого клунка.
— Тоді нам слід обирати: взяти останнього човна і поплисти слідом за Фродо, — озвався Ґімлі, — чи погнатися за орками пішки. Чи так, чи так, на успіх надії мало. Ми вже втратили дорогоцінні години.
— Дайте подумати! — сказав Араґорн. — Аби я зробив правильний вибір і перемінив лиху фортуну цього нещасливого дня!
Якусь хвилю він стояв і мовчав.
— Я піду навздогін за орками, — подав урешті голос. — Я би повів Фродо до Мордору і був би з ним до самого кінця, проте якщо ми зараз візьмемося шукати його у глушині, то доведеться покинути полонених на муку та на смерть. Нарешті серце моє промовляє впевнено: доля Носія віднині вже не в моїх руках. Загін виконав свою місію. Проте ми троє, доки стане сил, не покинемо в біді наших побратимів. Ходімо! Ми вирушаємо, — залиште тут усе, без чого можна обійтися! Ми мчатимемо вперед удень і вночі!
Вони підняли останній човен і понесли його до дерев. Поклали під нього всі ті речі, яких не потребували, а відтак не брали зі собою, і покинули Парт-Ґален. А коли знову прийшли на галявину, де загинув Боромир, уже наближався вечір. Там мандрівники натрапили на слід орків. Це не потребувало особливих зусиль.
— Жоден інший народ не топче так землю, — сказав Леґолас. — Здається, вони радіють із того, що збивають і чавлять усяке зело, навіть те, що не росте на їхньому шляху.
— Та, незважаючи на це, орки рухаються з чималою швидкістю, — зауважив Араґорн, — і не втомлюються. А згодом нам, либонь, доведеться шукати стежки на твердому безплідному ґрунті.
— Ну, то гайда за ними! — гукнув Ґімлі. — Гноми теж уміють ходити швидко, а стомлюються вони не дужче за орків. Але гонитва буде тривала: ці негідники мають добрячу перевагу.
— Так, — погодився Араґорн, — ґномівська витривалість усім нам стане у пригоді. Проте рушаймо! З надією чи без неї ми підемо слідами наших ворогів. І горе їм, якщо ми їх наздоженемо! Улаштуємо таку гонитву, яку всі Три Роди: ельфи, ґноми та люди — вважатимуть дивом. Уперед, Троє Шукачів!
І він зірвався з місця, мов олень. Помчав між дерев. Вів їх тільки вперед, невтомний і прудкий, бо дух його нарешті позбувся сумнівів. Ліси біля озера залишилися позаду. Троє переслідувачів видерлися на довгі схили, темні, виразно окреслені на тлі неба, яке захід сонця вже забарвив у червоне. Вже запали сутінки, і троє Шукачів зникли вдалині — сірі тіні в кам'янистому краї.
Розділ 2
Вершники Рогану
утінки глибшали. У пониззі між дерев, які залишилися позаду, стелилась імла, нависаючи над тьмяними берегами Андуїну, проте небо було чисте. Виглянули зорі. Зростаючий місяць котився до Заходу, чорніли тіні від скель. Троє Шукачів добулися до підніж кам'янистих пагорбів, і хода їхня сповільнилася, бо йти орківським слідом було не надто легко. Тут височини Емин-Муїлу тяглися з півночі на південь двома нерівними хребтами. Західний бік кожного хребта був стрімкий і неприступний, а схили зі сходу були ледь пологі, пориті численними канавами та вузькими тріщинами. Цілу ніч троє побратимів пробиралися цією вичахлою землею, піднімаючись на гребінь першої — найвищої — гряди та знову спускаючись у темряву глибокої звивистої долини на протилежному її боці.
Там вони й перепочили коротку часину в холодну і безшелесну досвітню пору. Місяць уже давно сів перед ними, вгорі мерехтіли тільки зорі. Перше світло дня ще не пробилося з-над темних пагорбів позаду. На мить Араґорн розгубився: орківський слід привів їх у цю долину, а тоді зник.
— Куди, гадаєш, вони могли завернути? — запитав Леґолас. — На північ, аби йти прямою дорогою до Ісенґарда чи до Фанґорну, якщо ти вважаєш цей ліс їхнім пунктом призначення? Чи на південь, аби дістатися до Ентави?
— Хоч би куди вони йшли, до річки їх не занесе, — сказав Араґорн. — Якщо для Рогану ще не все втрачено і Саруманова влада не зросла незмірно, то орки рушать найкоротшим шляхом — через луки рогіримів. Пошукаймо їх на півночі!
Долина, мов кам'янистий жолоб, тяглася між двома рядами пагорбів, а серед валунів на її дні тонкою цівкою тік струмок. Праворуч од мандрівників нависала скеля, а ліворуч здіймалися сірі схили, понурі та примарні у світлі раннього ранку. Вони пройшли ще приблизно півтори версти в північному напрямку. Араґорн, схилившись до землі, все нишпорив серед западин і канав, які вели вгору на західну гряду. Леґолас ішов трохи попереду. Коли це раптом пролунав його крик, і друзі кинулися до нього.
— Ми вже наздогнали декого з тих, кого шукали, — сказав ельф. — Погляньте!
Усі глянули туди, куди він показував, і побачили: те, що вони сприйняли за валуни біля підніжжя схилу, насправді було купою трупів. Там лежали п'ятеро мертвих орків. Їх жорстоко зарубали, а двом відтяли голови. Ґрунт довкола був вологим од їхньої темної крові.
— Ось іще одна загадка! — скрикнув Ґімлі. — Проте, щоби розгадати її, потрібне денне світло, а на нього ми ждати не можемо.
— І все-таки, хоч би якою була відгадка, вона, здається, дає нам надію, — сказав Леґолас. — Вороги орків можуть виявитися нашими друзями. На цих пагорбах мешкає якийсь народ?
— Ні, — відповів Араґорн. — Рогірими навідуються сюди нечасто, а до Мінас-Тіріта — далеко. Можливо, тут із невідомої нам причини полював загін людей. Однак, гадаю, це не так.
— І що ж ти думаєш? — запитав Ґімлі.
— Думаю, що наші вороги привели за собою своїх ворогів, — одказав Араґорн. — Це північні орки, і прийшли вони здалеку. Серед убитих немає жодного з тих великих орків, котрі мали дивні знаки. Тут, напевно, зчинилася сварка — таке нерідко трапляється поміж цих підлих створінь. Можливо, вони сперечалися, куди йти.
— Чи щодо полонених, — докинув Ґімлі. — Сподіваймося, що бранці не знайшли тут свою смерть.
Араґорн, рухаючись великим колом, обшукав ґрунт, але не знайшов жодних інших слідів сутички. І мандрівники пішли далі. Небо на сході вже блідло, зорі згасали, й сіре світло поволі розгорялося. Трохи далі на північ вони натрапили на западину, де крихітний потічок, провалюючись і звиваючись, проклав собі кам'янисту стежку ген у долину. Там росло кілька кущів, а на схилах видніли латки трави.
— Нарешті! — сказав Араґорн. — Ось сліди, які ми шукаємо! Ідуть угору цією канавкою: саме сюди подались орки після суперечки.
Тож переслідувачі хутко звернули й пішли новою стежкою. Легко, ніби після цілонічного відпочинку, вони перестрибували з каменя на камінь. Урешті-решт, добулися до гребеня сірого пагорба, і несподіваний вітерець розвіяв їхнє волосся та плащі — прохолодний вітер світанку.