— Тут вони спинялися на короткий відпочинок, — сказав він, — але навіть зовнішній слід уже задавнений. Боюся, серце твоє не помилялося, Леґоласе: гадаю, збігло щонайменше тричі по дванадцять годин, відколи орки стояли тут, де й ми зараз. Якщо вони крокували далі так само швидко, як дотепер, то вчора на заході сонця дісталися до кордонів Фанґорну.
— Дивлячись на захід і на північ, я не бачу нічого, крім трави, що маліє, перетворюючись на імлу, — мовив Ґімлі. — Чи побачили би ми ліс, якби вилізли на пагорби?
— Він іще дуже далеко, — відповів Араґорн. — Якщо я добре пам'ятаю, ці пагорби тягнуться на північ понад п'ять миль, а далі — на північний захід до витоку Ентави — розкинувся ще один широкий шмат землі, приблизно десять миль завдовжки.
— Ну, тоді вперед, — сказав Ґімлі. — Мої ноги повинні забути про версти. І вони зробили би це охочіше, якби мені не було так важко на серці.
Сонце вже сідало, коли Шукачі нарешті підійшли до кінця лінії пагорбів. Багато годин вони крокували без спочину. Й ось тепер ішли повільно, а спина Ґімлі згорбилася. Ґноми у праці й у мандрах зазвичай незламні, мов камінь, але ця нескінченна гонитва вже почала даватися Ґімлі взнаки, бо серце його цілком утратило надію. Араґорн ішов позаду нього, похмурий і мовчазний, а інколи нахилявся до землі, щоби придивитися до якогось сліду чи знаку на ґрунті. Тільки Леґоласова хода була легка, як завжди, його ступні майже не пригинали трави і не залишали відбитків: дорожній харч ельфів давав йому необхідну поживу, а спав він — якщо люди могли би назвати це сном, — відпочиваючи духом на дивних теренах ельфійських марень, водночас ідучи з розплющеними очима при світлі цього світу.
— Піднімімося на цей зелений пагорб! — сказав він.
Араґорн і Ґімлі стомлено подерлися за ним угору довгим схилом, поки нарешті вийшли на вершину. То був округлий гладенький і голий пагорб, що стояв самотою і був крайнім із півночі в цілій гряді. Сонце сіло, вечірня темрява впала, неначе завіса. Троє побратимів були самі в цьому сірому безформному світі без позначок і без мірил. Тільки ген на північному заході темрява здавалася ще густішою супроти гаснучого світла дня: там були Гори Імли, а біля їхніх підніж — ліс.
— Не видно нічого, що би вказало нам шлях, — сказав Ґімлі. — Тож доведеться знову спинитись і згайнувати тут ніч. Холоднішає!
— Північний вітер дме від снігів, — пояснив Араґорн.
— Але ще до ранку він переміниться на східний, — озвався Леґолас. — Відпочиньте, якщо мусите. Проте не зрікайтеся надії. Що буде завтра — нам не відомо. Схід сонця часто приносить розраду.
— Уже тричі за час нашої гонитви сходило сонце, проте жодного разу не дало нам утіхи, — заперечив йому Ґімлі.
Ніч дедалі холоднішала. Араґорн і Ґімлі чергували сон із неспанням і, прокидаючись, кожного разу бачили Леґоласа, який або стояв поруч із ними, або ж ходив туди-сюди, тихенько наспівуючи самому собі власного мовою, і, коли він співав, на суворому чорному небосхилі розпускалися білі зорі. Так минула ніч. Разом вони спостерігали, як у небі повільно зайнялося світання, голе та безхмарне, а потому зійшло сонце. Воно було бліде і прозоре. Вітер дмухнув зі Сходу, розігнавши всі тумани: довкола у приглушеному світлі просторилися понурі землі.
Попереду і на сході мандрівники побачили вітряні узвишшя Роганського Пустиря, які мимохідь потрапили їм на очі багато днів тому, коли вони ще пливли Великою Рікою. На північному заході вишикувалися дерева темного лісу Фанґорну: його тіняві склепіння простяглися на понад шість миль довкола, а крайні схили зникали в синій далечі. За лісом, ніби пливучи на сірій хмарі, переливалася біла голова високого Метедрасу — останнього шпиля Імлистих Гір. З-поміж дерев назустріч Шукачам бігла Ентава: її потік тут був вузький і швидкоплинний, а береги — глибоко розсічені. Орківський слід звертав од схилів до неї.
Простеживши гострим поглядом за слідом до ріки, а потому за рікою назад до лісу, Араґорн побачив на далекій зелені тінь — темну пляму, яка швидко рухалася. Тоді, припавши до землі, він знов уважно прислухався. А Леґолас став поруч, прикрив ясні ельфійські очі довгою тонкою долонею і побачив не тінь і не пляму, а крихітні фігурки вершників — багатьох вершників, — і відблиски сонця на вістрях їхніх списів нагадували мерехтіння дрібних зірок, недоступних смертному зору. Віддалік за ними здіймалися тоненькі пасма темного диму.
На порожніх луках було тихо, й Ґімлі чув, як у траві гуляє легіт.
— Вершники! — скрикнув Араґорн, зриваючись на ноги. — Багато вершників на прудких скакунах мчать у наш бік!
— Так, — відказав Леґолас, — їх сто і ще п'ять. Волосся їхнє золотаве, а списи — блискучі. Їхній очільник дуже високий.
Араґорн посміхнувся.
— Й гострі очі в ельфів, — мовив.
— Ні! Ці вершники лише за якісь три милі від нас, — відказав Леґолас.
— Що три, що одна, — озвався Ґімлі, — на цій голій землі ми не зможемо від них утекти. Чекатимемо їх тут чи підемо далі своїм шляхом?
— Ми зачекаємо на них, — відповів Араґорн. — Я стомлений, наша гонитва була безплідною. Чи то пак нас випередили інші; бо ці вершники вертають звідкілясь орківським слідом. Од них ми можемо отримати новини.
— Або удар списом, — заперечив Ґімлі.
— Троє коней мають порожні сідла, та гобітів я не бачу, — сказав Леґолас.
— А я й не казав, що ми обов'язково почуємо гарні новини, — нагадав Араґорн. — Але чи лихі вони, чи добрі — ми зачекаємо на них тут.
Тож троє побратимів спустилися з вершини, де вони були легкою мішенню на тлі блідого неба, і повільно покрокували північним схилом. Коли до підніжжя пагорба залишилося зовсім трохи, вони спинилися, загорнулись у плащі та, збившись докупи, сіли на пожухлій траві. Час минав повільно й важко. Дмухав різкий пронизливий вітер. А Ґімлі непокоївся.
— Що ти знаєш про цих вершників, Араґорне? — запитав він. — Ми сидимо тут, чекаючи неминучої смерті?
— Я бував серед них, — відповів Араґорн. — Вони горді та свавільні, проте мають щирі серця, а думки й учинки їхні шляхетні; вони хоробрі, проте не жорстокі; мудрі, хоч і не освічені, не пишуть книг, зате багато співають, як робили це діти людей іще перед Темноліттям. Але я не знаю, що відбулося тут останнім часом, як і того, що почувають зараз рогірими, затиснуті між зрадником Саруманом і загрозою Сауронового нападу. Вони давно товаришують із народом Ґондору, та не споріднені з ним. У вікопомні далекі часи Еорл Юний привів їх із Півночі, тож їхніми родичами є радше бардинґи з Долу та беорнінґи з Лісу, серед котрих і досі трапляються люди високі й вродливі, як Вершники Рогану. Та принаймні орків рогірими не люблять.
— Але Ґандальф розповідав про чутки, ніби вони платять данину Мордору, — заперечив Ґімлі.
— Я вірю цій чутці не більше, ніж вірив їй Боромир, — відказав Араґорн.
— Незабаром ви дізнаєтеся правду, — мовив Леґолас. — Вони вже близько.
Невдовзі навіть Ґімлі почув віддалений тупіт копит коней, що бігли чвалом. Вершники, їдучи по сліду, звернули від ріки й під'їздили до пагорбів. Вони мчали, як вітер.
Гуки чистих сильних голосів дзвеніли в полях. Вершники нагрянули зненацька, як грім, і найперший верховий промайнув зовсім поряд, оминаючи підніжжя пагорба та ведучи своє військо назад на південь уздовж західних меж схилів. Інші воїни їхали за ним: довга вервечка мужів в обладунках, бистрих, осяйних, лютих і вродливих водночас.
Коні рогіримів були кремезні, сильні, мали точені ноги: сіра їхня шерсть виблискувала, довгі хвости майоріли на вітрі, а заплетені в коси гриви погойдувалися на гордих шиях. Люди, котрі на них їхали, теж були велеможними лицарями: рославі, з довгими руками та ногами, а їхнє волосся кольору тьмяної соломи вибивалося з-під легких шоломів і довгими косами летіло за ними, обличчя їхні були суворі та привабливі. У руках воїни тримали ясенові списи, барвисті щити прикривали їхні спини, довгі мечі звисали з поясів, блискучі кольчуги сягали до колін.