Вершники галопували попарно, і, хоча то один, то другий вряди-годи піднімався у стременах і роздивлявся шлях попереду та обабіч, ніхто з них мовби й не помітив трьох незнайомців, котрі сиділи, мовчки спостерігаючи за ними. Військо майже проминуло Шукачів, коли Араґорн раптом підвівся і голосно гукнув:
— Що нового на Півночі, Вершники Рогану?
З подиву гідною швидкістю і майстерністю роганці зупинили своїх скакунів, розвернулись і прудко помчали назад. Невдовзі троє побратимів опинились у рухомому колі вершників, котрі піднімались і спускалися схилом, кружляючи довкола них і поступово стискаючи коло.
Без жодного слова чи наказу Вершники враз спинились. І ось на незнайомців націлилася сила-силенна списів, а декотрі воїни тримали в руках луки з наладованими стрілами. Тоді один із них виїхав наперед — високий чоловік, вищий за інших, а із гребеня його шолому звисав білий кінський хвіст. Він наближався доти, доки вістря його списа опинилося за кілька сажнів од Араґорнових грудей. Та Араґорн не ворухнувся.
— Хто ви, і що робите в цій землі? — запитав вершник, послуговуючись спільною мовою Заходу, а його вимова та манера говорити нагадували говірку ґондорця Боромира.
— Мене називають Бурлакою, — відповів Араґорн. — Я прийшов із Півночі. Переслідую орків.
І вершник ураз зіскочив із коня. Віддавши свого списа іншому роганцеві, котрий під'їхав і зійшов на землю поруч із ним, він витяг меча і став віч-на-віч із Араґорном, пильно та не без подиву приглядаючись до нього. Врешті, він озвався знову.
— Спершу я і вас самих прийняв за орків, але тепер бачу, що це не так. Утім, ви мало знаєте про орків, якщо вирішили полювати на них у такий спосіб. Вони були прудкі, добре озброєні, і їх було багато. Якби ви наздогнали їх, то перетворилися би з мисливців на здобич. Однак у тобі, Бурлако, є щось незвичне, — і він укотре звернув свій ясний погляд на блукача. — Те ймення, яке ти назвав, не пасує для мужа. І одяг твій дивний. Невже ви вискочили з трави? Як ви змогли обдурити наші очі? Ви з ельфійського народу?
— Ні, — відказав Араґорн. — Серед нас лишень один ельф — Леґолас із Лісового Королівства у далекому Морок-лісі. Та ми пройшли через Лотлорієн, і дарунки та ласка його Володарки досі з нами.
І Вершник поглянув на них зі ще більшим подивом, але очі його посуворішали.
— Виходить, у Золотому Лісі є Володарка, як про те й розповідають давні легенди! — сказав він. — Подейкують, що мало кому щастило виплутатися з її тенет. Дивні настали дні! Проте, якщо з вами її ласка, значить, і ви плетете тенета і, либонь, чаклуєте, — і, промовивши це, Вершник зненацька кинув холодний погляд на Леґоласа та Ґімлі. — А чому ви не говорите, мовчуни? — запитав він вимогливо.
У відповідь Ґімлі підвівся і мало не вріс у землю широко розставленими ногами: рука його потяглася до сокири, а темні очі спалахнули.
— Назвися, володарю коней, і я скажу тобі своє ім'я та ще дещо, — кинув він.
— Щодо цього, — відказав Вершник, пильно дивлячись униз на ґнома, — то незнайомцеві годиться назвати себе першим. Але нехай. Ім'я моє Еомер, син Еомунда, і мене величають Третім Маршалом Вершницької Марки.
— Тоді, Еомере, сину Еомунда, Третій Маршале Вершницької Марки, дозволь Ґімлі, синові ґнома Ґлоїна, застерегти тебе від нерозважних слів. Ти погано говориш про те, краси чого не здатна збагнути твоя думка, і пояснення тут лишень одне: тобі бракує клепки.
В Еомерових очах сяйнули блискавиці, а роганці почали сердито перегукуватись і змикати лави, виставляючи уперед списи.
— Я відітнув би тобі голову, бороду й усе решта, пане ґноме, якби їх було видно над землею, — відрізав Еомер.
— Але він стоїть тут не сам, — втрутився Леґолас, згинаючи лук і накладаючи стрілу такими швидкими рухами рук, що їх важко було помітити. — Ти помреш раніше, ніж завдаси удару.
Еомер одразу ж здійняв меч. І все це могло би закінчитися погано, якби Араґорн не скочив поміж них, піднявши руки вгору.
— Даруй, Еомере! — скрикнув він. — Коли ти дізнаєшся про нас більше, то зрозумієш, чому так розлютив моїх супутників. Ми не бажаємо зла ні Рогану, ні його народу: людям і коням. Може, вислухаєш нашу історію, а вже потім удариш?
— Вислухаю, — відповів Еомер, опускаючи лезо. — Проте мандрівникам у Вершницькій Марці слід бути мудрішими, ніж ви, і не квапитися виявляти свою зверхність у ці дні сумніву. Для початку скажи мені своє справжнє ім'я.
— Для початку скажи мені, кому ти служиш, — і собі запитав Араґорн. — Ти друг чи ворог Саурона, Темного Володаря Мордору?
— Я служу лише Володареві Марки — Королю Теоденові, сину Тенґела, — відповів Еомер. — Ми не коримося далекій Владі Чорної Землі, та наразі й не воюємо з нею відкрито: тому, якщо ви втікаєте від нього, то краще забирайтеся звідсіля. На всіх наших кордонах тепер неспокійно, ми в небезпеці, проте прагнемо тільки бути вільними й жити так, як жили, дбаючи про себе та не служачи жодному чужинському правителеві, ні доброму, ні злому. У ліпші часи ми радо вітали гостей, але нині зайди вважають нас квапливими й суворими. Ну ж бо, зізнавайтеся! Хто ви? Кому ви служите? І за чиїм наказом полюєте на орків у цій землі?
— Я не служу жодній людині, — відказав Араґорн, — а Сауронових прислужників переслідую всюди, куди вони потикаються. Мало хто зі смертних мужів знає про них стільки, скільки я; і не з власної волі цього разу переслідую їх у такий спосіб. Орки, котрих ми наздоганяли, захопили в полон двох моїх друзів. У такій скруті піший не шукатиме коня і не питатиме дозволу, щоби йти по сліду. І не рахуватиме голови ворогів інакше, ніж мечем. Я не беззбройний.
Араґорн відкинув плащ. Ельфійські піхви сяйнули, коли він торкнув їх, а блискуче лезо Андуріла спалахнуло, мов пломінь, щойно його витягли з піхов.
— Елендил! — вигукнув чоловік. — Я Араґорн, син Араґорна, і ще мене зовуть Елессаром, Ельфокаменем, Дунаданом, нащадком Ісільдура, сина Елендила Ґондорського. Ось Меч, що зламаний був, але його перекували! Допоможеш ти мені чи відмовиш у допомозі? Обирай швидко!
Ґімлі та Леґолас зачудовано дивилися на свого побратима, бо ніколи раніше не бачили його в такому настрої. Здавалося, наче він став кремезнішим, аніж був, а Еомер натомість змалів; а ще на розпашілому Араґорновому обличчі промайнула тінь владності й могутності камінних королів. На мить Леґоласові навіть привиділося, що над чолом друга танцює біле полум'я, схоже на осяйну корону.
Еомер відступив, і на обличчі його відобразився благоговійний трепет. І він потупив горді очі.
— Воістину дні нині дивні, — пробурмотів роганець. — Сни та легенди виринають із трави й постають до життя. Скажи мені, володарю, що привело тебе сюди? І що означають ті зловісні слова? Давно вже Боромир, син Денетора, пішов шукати відповіді, та кінь, якого ми йому позичили, повернувся назад без господаря. Який же присуд везете ви із Півночі?
— Присуд робити вибір, — сказав Араґорн. — Можеш передати Теоденові, сину Тенґела, ось що: його чекає відкрита війна — або на боці Саурона, або проти нього. Ніхто тепер не зможе жити так, як жив раніше, мало хто вбереже те, що називає своїм. Але про ці важливі питання ми поговоримо згодом. Якщо долі буде завгодно, я особисто прийду до короля. Та зараз я у великій скруті й прошу допомоги чи бодай новин. Ти чув, що ми переслідуємо орківське військо, яке забрало наших друзів. Що ти можеш нам розповісти?
— Що вам уже не треба їх переслідувати, — відповів Еомер. — Тих орків знищено.
— А наші друзі?
— Ми не бачили нікого, крім орків.
— Однак це справді дивно, — сказав Араґорн. — Ви обшукали вбитих? Там були тільки орківські трупи? Може, були ще маленькі — дитячі, на ваш погляд, босі й одягнуті в сіре?
— Там не було ні ґномів, ані дітей, — відповів Еомер. — Ми перерахували вбитих, позабирали всю зброю, а тіла поскладали на купу і спалили — за нашим звичаєм. Останки їхні ще й досі димлять.
— Ми говоримо не про ґномів і не про дітей, — втрутився Ґімлі. — Наші друзі — гобіти.